Захисники Вітчизни під Крутами [Василь Бойчук]

Павло Тичина, рідний брат якого загинув 29 січня 1918 р. разом з іншими захисниками Української Народної Республіки під Крутами, 21.03.1918 р. написав: «Пам’яти тридцяти
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх»

Учителями цих хлопців, що пішли захищати молоду українську державу були професори: Олександр Грушевський – брат голови Центральної Ради, перший голова архівної служби України; донька Івана Карпенка-Карого Марія; композитор о. Кирило Стеценко, видатний шевченкознавець Павло Зайцев, Микола Зеров та багато інших відомих людей. Дух українського патріотичного піднесення, відродження і виховання з початком української революції поширювався на українське суспільство. Живі приклади боротьби кликали молоді серця до дії.

Чому ж загинув цвіт української нації у час зародження української державності?
Четвертим універсалом 22 січня 1918 року задекларовано суверенний і незалежний розвиток Української Народної Республіки. Про настрої серед населення періодичні видання того часу писали: «життя розбурханим потоком пливе, гуде і розбиває перешкоди… революція принесла Україні велику користь. Україну проголошено Республікою …, взято в свої руки залізні дороги, телеграфи і утворено немало українських шкіл, одним словом народ український показався спосібним сам керувати своїм життям».

Прагнення прилучитися до загальноукраїнської справи, підтримати українську владу було головною метою громадського життя на українських землях. Громадські (територіальні) збори за місцевою ініціативою повсюдно почали визнавати Українську Центральну Раду, відбувалися вибори делегатів до Українських Установчих Зборів.

Такі успіхи українського громадського життя дуже непокоїли новий імперський центр – більшовицьке керівництво Росії. 5 грудня 1917 року з`являється „Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради” за підписом Леніна з вимогою щодо встановлення на території України радянської влади.
Після проголошення 12.12.1917 р. з’їздом Рад у Харкові України радянською, більшовицьким силам в Україні постійно надходила військова допомога. Більшовицькі війська почали рухатися на Київ.

Українська армія під орудою УНР, за оцінками історика та очевидця подій Дмитра Дорошенка, була розосереджена по різних місцях дислокації і мала послаблену дисципліну. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, очолюваний Симоном Петлюрою, який складався з двох куренів — «червоних» і «чорних гайдамаків» і був укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями й полоненими. Кіш налічував усього одну тисячу чоловік.
Безвідповідальні заяви і дії окремих керівників Центральної Ради типу „Україні не потрібна армія, бо вона ні на кого не збирається нападати” призвели до того, що УНР практично не мала боєздатної армії. Намагання Симона Петлюри і Павла Скоропадського зміцнити оборону блокувалися відповідальними у Центральній Раді за ту ж оборону. Всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних добровольців козаків у регіонах. Зверху козакам наказувалося не виявляти жодної ініціативи. Також діяло розпорядження щодо розформування українізованих частин колишньої російської армії. Фатальні прорахунки керівництва держави, сліпа надія на всесвітнє «братство народів» замість розбудови власних державних інституцій, армії, забезпечення кордонів призвели до трагічних наслідків, сприяли анархії і розчаруванню напередодні зовнішньої агресії та внутрішньої небезпеки.
Але була патріотична українська молодь!

В одному із звернень того часу «До українського студентства» говорилося:
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету Св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…».
Щодо настрою самих студентів ¬ січовиків напередодні виїзду до Крут варто процитувати спогади старшини УНР Миколи Чоботаріва: «Я цілком випадково мав розмову з тими молодиками: українськими фанатиками, що входили до складу Студентської сотні. Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що бути на фронті, битися з ворогом — це не забава, а дуже тяжка і небезпечна справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти і даремно ризикують життям. Але ж треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всілякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави…».

Боєздатні частини Петлюри та окремі сотні Студентського куреня були залишені для захисту Києва від повстання спровокованих «арсенальців» та інших, оскільки внутрішня контрреволюція більшовиків у центрі столиці була більш небезпечною для уряду УНР.
Із півночі рухались близько 3000 озброєних муравйовських більшовиків.

Археологічні розкопки останніх років на військовому кладовищі в селі Крути, організовані Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, документальні матеріали та свідчення очевидців дали змогу керівнику відділу міжнародних відносин Науково-дослідного інституту українознавства при Міністерстві освіти і науки України, професору Володимиру Уляничу правдиво відобразити події під Крутами 1918 року. Згідно з цими дослідженнями «загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників станції Крути становила 1065, у тому числі з таких підрозділів: Перша українська військова юнкерська школа імені гетьмана Богдана Хмельницького; Перша сотня студентського куреня Українських Січових Стрільців; козаки сіл Хороге Озеро і Кагарлик; загін сотника Твердовського; українська міліція села Пліски; бронепотяг — платформа Лощенка; бронепотяг Ярцева; бронепотяг полковника Алмазіва з артилерією та кулеметами; панцерники підполковника Самійленка з кулеметами і гарматою» (С.Маковицька, Україна Молода, №32 за 16.02.2008).

Колишній прем’єр-¬міністр уряду УНР Борис Мартос у своїй книзі «Визвольний здвиг України» (1989) пише, що основою оборони Крут була Перша українська юнкерська школа імені Богдана Хмельницького під командою досвідченого сотника А.Гончаренка. Всього понад 600 оборонців Крут були треновані юнкери війської школи та студенти, що перед тим мали вишкіл близько двох місяців і вчилися не лише стріляти, а й кидати гранати. Були також польовий шпиталь із лікарем Бочаровим та санітарами, вагон із запасом набоїв та гранат. Ніхто нікого не залишав на полі бою. Для прикладу, досвідчений командир студентської сотні Омельченко був постійно зі своїми хлопцями, аж поки його тяжко пораненого не віднесли до лазарету, а дорогою до Києва він помер.

Бій тривав 10 годин упродовж світлого дня. Близько 7-ї вечора, коли вже стемніло і бій почав стихати, сотник А.Гончаренко дав наказ поступово відходити до поїзда, що стояв на іншій стороні станції Крути. При цьому першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2га, 3тя і 4та сотні юнкерів, а 1а сотня прикривала відхід вогнем. Основна частина захисників Крут з пораненими та вбитими від’їхали у своїх ешелонах, залишаючи ворогові поруйновані та підірвані колії й мости.

Є свідчення, що добровольці «Вільних козаків» із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків, увечері після бою повернулися до своїх сіл. Борис Мартос: «При перевірці виявилося, що під Крутами ми втратили вбитими й пораненими і такими, що зникли без вістей, близько 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Із них близько 150 поранених були вивезені санітарним поїздом до київських шпиталів». За уточненими даними загинуло на полі бою під Крутами 97 українських вояків. Пізніше, вранці 2 лютого при відступі до Києва у селі Літки Броварської округи муравйовські більшовики-вершники наздогнавши ще 24-х юнкерів, вбивали і знущалися над ними. За спогадами очевидців, хлопці перед смертю співали “Ще не вмерла Україна…”.

Сімнадцять заморожених роздягнутих тіл загиблих оборонців після бою знайшли місцеві селяни і поховали за християнським звичаєм. Саме їх, після підписання Брест-Литовського миру та чергового вигнання більшовиків, у березні 1918 року перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі.
Втрати армії Муравйова: 300 убитими і 1200 пораненими. Всього близько 1500 із 3000 нападників. Отже молоді українські воїни завдали більшовикам-муравйовцям відчутного удару.
Оборона Крут затримала ворога на дуже важливих чотири дні, що дало змогу Українській державі укласти Брест-Литовський мир. Отже бій під Крутами можна розцінювати, як стратегічну конкретну перемогу у війні з переважаючими силами противника.
Аналогічні, але менш відомі, героїчні спротиви малочисельних українських військ та місцевого населення більшовицьким загарбникам відбувалися і за іншими напрямами наступів більшовицьких військ. Інформацію про такий “тріумфальний хід радянської влади” можна отримати навіть з офіційних партійних видань радянського часу.
Коли ми говоримо в Українській Державі про еліту нації, про її роль у вихованні, ми повинні говорити а першу чергу про героїв Крут та їхніх учителів. На Аскольдовій могилі, при перепохованні хлопців, які поклали своє життя на вівтар Батьківщини, Микола Зеров порівняв героїв Крут з героями Фермопіл.

Герої появляються тоді, коли хтось чогось надзвичайно важливого не зробив, а іншим у складних небезпечних умовах необхідно взяти відповідальність за виконання рішення на себе. Тодішнє керівництво Української Народної Республіки відставало від свідомості і настроїв українських революційних мас, покладаючи надії на мирне врегулювання проблеми. Хитання, непослідовність, схильність до поступок смертельним ворогам, дитяча наївність – усі ці риси української політичної еліти призвели врешті до того, що українці зазнали поразки. Толерантний демократичний Захід, як завжди в таких випадках мовчав і схилявся на бік тимчасово сильнішого.
Історичні приклади засвідчують, що у час революції, або принципового протистояння, необхідно об’єднувати зусилля всіх партій і людей, які відчувають себе українцями навколо української національної ідеї та її практичної реалізації, виступати єдиною командою у державних справах і тримати чітку політичну лінію. “Громада міцна отаманом” – каже народне прислів’я.
Битва під Крутами — героїчна і одночасно трагічна дата в історії нашого народу. Крути стали символом жертовності українців і незламності української нації. Відзначаючи подвиг молодих українців під Крутами, українці мають зробити висновки з історії у великому і малому.
А 29 січня має стати справжнім Днем Захисника Вітчизни! Словами поетеси Людмили Гнатюк “Хлопчикам, які полягли під Крутами”:
Кривавий січню, розкажи – які
Були ті триста, супротивні путам?..
Романтики…
Герої…
Хлопчаки…
Що вкарбували в вічність
Слово Крути!
Коли злітає триста янголів —
Скорботна Україна править тризну….
І визначає для своїх синів
Цей день, як День Захисника Вітчизни!

Кандидат фіз.-мат. наук, магістр державного управління,
координатор Блоку Національних Сил Буковини
Василь Бойчук [v_boichuk@yahoo.co.uk]





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото