Володарка променистого шовку

/Автор – Степан КАРАЧКО (chernovstepan@mail.ru), краєзнавець, м. Чернівці/

Знайомство з художницею Ларисою Дем?янишин, що нині мешкає в місті Одеса, залишило для мене немов незабутній сон. Пані Лариса побувала в архіві в пошуках свого буковинського коріння.

Про неї легко писати в піднесеному тоні, бо вона, Лариса Дем’янишина, – чарівна пані, володарка, майстриня шовку, що його вправно напинає на тонку рамку і швидкими порухами легких пензлів надає цій щойно нейтральній “матерії” якоїсь незвичайної, чарівливо-променистої матеріальності, – вона ж бо сама є людиною з особливо виразними променистими очима, жвавою співрозмовницею і, зрештою, просто вродливою жінкою.

Писати по шовку, це мало не те саме, що вимальовувати фрески за найдавнішими технологіями: будь-який непевний, невдалий рух – і роботу спотворено, треба все починати спочатку. Якщо ж водити пензликом особливо ретельно і старанно, то й виходить “старанна” робота, яка, за висловом, здається, Огюста Родена, “тхне моделлю і потом”.

9 липня 1965 року Ларисина мама в рідному селі Іванівці Кельменецького району рвала черешні. Як настав час – відійшла від черешні і прямо у саду народила дівчинку. Просто і природно. А ще коли носила дитину під серцем і вчилася на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету, бувало, милувалася у книжках різними роботами знаменитих художників, які завдяки своїм картинам, були надто відомі у широкому світі. І мріяла от би моя дочка була художником.

Лариса впевнена, що вона пам’ятає себе ще звідтоді, як їй не минуло і двох років. А може, то був перший, дуже ясно побачений і, зрештою, правдивий сон? Батьки часто переїздили з місця на місце, і ще дев’ятимісячну Лялю, так “перехрестив” її старший братик Володя, мусили віддати в дитячі ясла. Майже відразу вона захворіла на запалення легень, і після того вже ніколи ні в яких “дитячих закладах” не була. А гляділа її бабка Тетяна – навіть не родичка, а просто дуже добра і сумлінна сусідська жінка. Лариса тепер каже, що пам’ятає достеменно, як сонце в хату заглядало й осявало велику репродукцію картини російського художника Хруцького , що висіла на “парадному місці”. Там, у тій картині була намальована, немов жива, чорна муха, і малa дитина довго, уважно її розглядала.

З самого малечку вона шалено любила коней. Один із найсвітліших спогадів: тато, що працював лісничим, катає Ларису справжнісінькою баскою трійкою. Завжди просила тата, щоб купив коника. А як вчилася в сьомому класі, товариші-хлопці одного вечора тихцем пригнали колгоспних коней, і разом з Ларисою вони до схід сонця скакали на них. Потім так само тихцем коней одвели до стайні, дорослі нічого не зауважили, а малій амазонці раптом дуже шкода стало конячок – не відпочили ж перед нелегким робочим днем. Лариса Дем’янишина й досі мріє мати власного коня, щоб “росяними досвітками і тихими вечорами, гуляти, бігати, стояти з ним поруч, гладити, вичісувати гриву, заплітати, а може, навіть і говорити з цим чудовим божим створінням…” І художниця вже майже здійснила свою мрію. Лише в іншій площині реальності – у живописній. Свої найліричніші “шовкові” пейзажі вона населила прегарними кіньми.

З далекого Понту Евксинського (Моря Гостинного), що тепер має таку прозаїчну назву Чорне море. Вітер долинув-таки до західноукраїнської восьмикласниці Лариси, і вона подалась за ним до знаменитого Греківського художнього училища в Одесу, маючи вже солідний, як їй здавалося, досвід поводження з олівцями, перами, пензлями, фарбами тощо.

На першому курсі художнього училища її група мала код ПРЧ-13 (преподаватель рисования и черчения №13).

Може, справді існує недобра магія тринадцятого числа, але на вчителя тоді не пощастило: “Од гіпсів уже нудило, натюрморт удавався сяк-так, а дуже цікавили тільки фігурні постановки”.
На другому курсі код групи змінився (ПРЧ-23) і творче життя змінилося фантастично. Керівником групи призначили художника Володимира Григоровича Путейка, якого Лариса й досі вважає своїм найкращим вчителем. Щоліта він возив свою групу до підмосковного Абрамцева; водив залами славнозвісного московського музею образотворчого мистецтва ім. О.С.Пушкіна і на різноманітні імпрези виставкового центру на Кримському Валу; докладно аналізував найвідоміші твори російського та зарубіжного мистецтва і любив примовляти: “Добрий художник має і добрі роботи – цим він відрізняється від художника абиякого”. Незабаром молоді земляки з Буковини побралися, на четвертому курсі народився старший син Тарас. Все дуже ускладнилося, але дипломна робота – багатофігурна композиція “Програмісти” – вийшла вдалою. Тим часом сам “програміст”, – чоловік Геннадій, – блискуче закінчував навчання в політехнічному, і вже вдруге їм владно повіяв “вітер з моря”: Гена дістав престижну роботу в молодому, динамічному місті-порту Південному. (Просто муляє писати Южному, як назвали це місто за зросійщених радянських часів). Лариса, попри ущипливі натяки деяких колег про подальше успішне навчання лише в “сімейно-будівельному” інституті, 1986 року впевнено вступила на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного.

Тепер вона має серйозне творче випробовування як результат значного професійно-художнього поступу в жанрі потртрета: місто Південне до свого 25-річчя замовило художниці портрети усіх попередніх мерів. Так вже сталося, що саме портрети з майстерні Лариси Дем’янишиної потрапили аж на протилежний бік планети: в Австралії, в Сіднеї опинився портрет “Болгарська наречена”. З творчої подорожі до Болгарії 1999 року Лариса привезла багато соковитих етюдів (“Габрове”, “Габрівські дахи”, “Час збирати”) і портрет жінки яка погодилась пазувати. Свою персональну виставку “Болгарські етюди” художниця влаштувала у Всеукраїнському Болгарському центрі в місті Одеса 2004 року. Саме тут і стався цікавий випадок. Одна з приятельок Лариси, збираючи свою доньку в подорож у Мельбурн до нареченого, придбала з виставки “Болгарську наречену” на подарунок для майбутньої свекрухи. Лариса пригадала що саме свекруха пазувала їй в Болгарії де відвідала пращурів землю. А потім сталася чудова подія. Коли майбутня свекруха, щойно знявши обгортки з подарованої картини, поважна жителька з Австралії (за походженням болгарка) вражено вигукнула: “Та це ж мій портрет!” Трохи згодом чоловікова мама в листі до своїх нових одеських родичів написала: “…свій портрет я вже почепила, іще раз красно дякую за такий милий і несподіваний подарунок…” Інше чудове обличчя “Беата”, що вдало поєднує найкращі досягнення українського барокового портрета зі стильовими рисами портретів видатного українського маляра Олександра Мурашка і створює небанальний, загадковий і надзвичайно привабливий образ молодої дівчини, – опинився у приватній колекції в Лос-Анджелесі. А “Спас” – делікатний парафраз відомого образу із так званого “Звенигородського чину” Андрія Рубльова, проте, з вишукано українізованою іконографією, – на щастя, залишився в Одесі у приватній збірці одеського мистецтвознавця.

Квітка Цісик – геніальна співачка, – українка, що народилася і молодою вмерла в Америці. І там, у “далекій, не своїй землі” так зуміла відчути красу українського мелосу, який є просто неуявним без нашої природи, нашого неба і нашого сонця, що, немов досвідчений реставратор, спромоглася зняти до решток шкаралущу попсово-радянських нашарувань з українських “класичних” найпоширеніших пісень. Співала їх просто, без музично-академічних фіоритур. Тож і “Рідна мати моя”, і “Чом, чом, земле моя”, і “Два кольори” зазвучали враз так потужно, ненав’язливо і свіжо, ніби вперше ці пісні слухала Лариса Дем’янишина. Лариса на сьогодні у своїх творчих пошуках написання нових картин. Пообіцяла знову побувати у нашому місті – зробити пару картин саме про австрійську архітектуру. Прогулюючись нашим містом пані Лариса дуже жалкувала що не взяла до Чернівців свого мольберта: „Бо тут є що малювати”, – на прощання сказала чарівна художниця Лариса.

Насамкінець – поезія самої Лариси Дем’янишиної:

Я в предчувствии новых миров
Зависть друзей, ревность врагов
Всё прощаю лёгкой рукой.
Я уже не могу быть другой;
Не могу закрыть на засов
Болезненность дня, легкость снов,
Зуд суеты, унынья покой…
Я уже не могу быть иной….


_____________________________________________________________________________

Різдвяна ніч


_____________________________________________________________________________

Чайки


_____________________________________________________________________________

Колядники


_____________________________________________________________________________

Автопортрет

/Автор – Степан КАРАЧКО (chernovstepan@mail.ru), краєзнавець, м. Чернівці/





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото