Боріться з сегрегованістю української освіти, а не з незалежним зовнішнім оцінюванням, пане Табачнику!

Володимир Старик,
голова товариства «Український Народний Дім в Чернівцях»

Широка дискусія, яка розгорнулася останнім часом довкола постаті міністра освіти та науки України в уряді Азарова Дмитра Табачника, демонструє з обох боків надто спрощені підходи, які, не заторкуючи суті проблеми, не мають шансів сприяти її успішному вирішенню. «Українські патріоти» найгіршими проступками Д. Табачника вважають те, що він свого часу щось десь украв, що він неясним способом став кандидатом і доктором наук, що він не любить і ображає галичан. Натомість «борці з насильницькою українізацією» виправдовують дії Д.Табачника з обмеження сфери використання української мови в освітній сфері необхідністю захисту прав представників національних меншин, забезпечення рівності культурних прав всіх громадян України та дотримання європейських стандартів.

Аргументи обох таборів диспутантів не мають під собою твердої основи. Хіба в сучасній Україні не є найшановнішими діячами і влади, і опозиції олігархи, чиї маєтки нажито шляхом відвертого розкрадання державної власності або корупційного експлуатування природних монополій? Хіба мільйони українців не є задоволеними перетворенням освіти з сфери набуття знань на величезну корупційну систему, в якій вони без труда щороку купують сотні тисяч дипломів про середню і вищу освіту, кандидатських і докторських дипломів для себе і своїх дітей? Хіба вигадкою є те, що галичан не люблять ніде і ніхто, включно з самими галичанами? Хто забув, хай пригадає такі актуальні й сьогодні слова Івана Франка про своїх земляків, сказані ним ще наприкінці ХІХ століття, коли Галичину називали Руссю, а галицьких українців русинами:
«Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?».

Тож вимагаючи від Д.Табачника кришталевої чистоти в тій клоаці, якою є сьогоднішній український політикум, ми робимо свої вимоги заздалегідь нездійсненними – ще й тому, що на останніх виборах наші виборці побажали бути обдуреними саме політиками такого ґатунку. Однак ці виборці повинні врешті-решт усвідомити, що діяльність Д.Табачника та його однодумців менш за все спрямована на забезпечення європейських стандартів в галузі забезпечення культурних прав національних менших в Україні. Метою їхніх зусиль з обмеження сфери функціонування єдиної державної мови є культурно-освітня сегрегація мешканців України за мовною ознакою, створення таких собі ізольованих один від одного регіональних бантустанів, де для загальнодержавної мови не залишиться місця ні в освіті, ні в місцевих органах влади. Бенедикт Андерсон, називаючи таку модель розвитку суспільства Мозамбікською, влучно схарактеризував її так: «двомовний політичний клас, зручно влаштований серед багатьох одномовних народностей». Очевидно, що себе Д.Табачник «со товарищи» В.Колесніченком, І.Попеску бачать лише серед керівного двомовного політичного класу, оскільки самі чудово володіють українською мовою та навчають нею своїх дітей, хоча всіляко намагаються обмежити можливості засвоєння державної мови рядовими представниками національних меншин.

Рівність у забезпечення освітніх прав всіх громадян України, як і в кожній іншій європейській країні, забезпечується рівним доступом кожного громадянина до отримання освіти державною мовою та вивченням рідної мови за бажанням батьків. Жоден європейський документ не вимагає заміни державної мови національною в освітньому процесі, бо в цих документах говориться про можливість вивчення національної мови лише на додаток до загальнообов’язкового навчання державною мовою. Так часто згадувана Д.Табачником «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин» вже у своїй преамбулі стверджує, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Також і базовий документ ОБСЄ «Гаазькі рекомендації щодо права національних меншин на освіту в першому пункті говорить, що «особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». В офіційній пояснювальній записці ОБСЄ до Гаазьких рекомендацій міститься і надзвичайно важливе положення, яке годилося в засвоїти міністрові Табачнику:
«Не відповідають міжнароднім нормам сегреговані школи, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу і такі, де мова більшості взагалі не викладається або викладається лише в мінімальному обсязі».

Свої «реформи» в освіті Д.Табачник почав проводити за відомим принципом дебілушки: щоб не боліла голова, треба відрубати голову; якщо випускники сегрегованих національних шкіл не можуть пройти незалежного зовнішнього оцінювання державною мовою, треба скасувати це оцінювання. Хоча для професіонала освітянина є очевидним, що некокурентоспроможність випускників сегрегованих шкіл при вступі до вищих учбових закладів є наслідком довгого ланцюжка причин, і поборювати треба саме ці причини, а не ліквідовувати тести державною мовою. Ось лише деякі ланки цього причинно-проблемного ланцюжка:

Відсутність українських навчальних комп’ютерних програм, радіо і телеканалів, недостача навчальної і художньої літератури українською мовою в шкільних бібліотеках

???

Вчителі сегрегованих шкіл , в тому числі і української мови, недостатньо володіють українською мовою, а вчителі спеціальних предметів не знають спеціальної термінології українською мовою

???

Незабезпеченість сегрегованих шкіл україномовними підручниками зі спеціальних дисциплін

???

Неспроможність міністерства освіти України забезпечити належний рівень викладання державної мови у всіх без винятку навчальних закладах України

???

Неспроможність проходження випускниками сегрегованих шкіл незалежного зовнішнього оцінювання державною мовою

???

Неконкурентоспроможність випускників сегрегованих шкіл в вищих учбових закладах.

Праця освітян над вирішенням цих проблем є важкою, однак вона є продуктивною – розв’язання кожної з перелічених проблем наближатиме нас до європейських стандартів освіти і підвищуватиме конкурентоспроможність учнів, що належать до національних меншин. Натомість ліквідація НЗО та державних іспитів у вишах державною мовою, хоч і непорівняно легші у впровадженні, насправді є контрпродуктивними – їх запровадження віддаляє українську систему освіти від європейських стандартів, роблячи при цьому все менш конкурентоспроможними у вищій школі випускників сегрегованих національних шкіл.
Зрештою, всі ми, українські платники податків, вправі запитати міністра освіти Д. Табачника – навіщо українська держава повинна щорічно витрачати мільярди гривень на утримання сегрегованих закладів освіти, якщо учителі сегрегованих шкіл неспроможні за 11 років навчити своїх учнів елементарного володіння державною мовою?





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото