Румунські паспорти та “румунське” питання – цифри, факти, аналітика: всебічний огляд

Параграф перший
Числа та румунські паспорти

Для початку – деякі показники.
Одразу слід відмітити: розглядаються і румуни, і молдовани; а також об’єднуються в спільну (чисто технічну) чисельність – без жодних національно-культуртних та історичних натяків чи упереджень. Просто справа в тому, що Румунія видає свої паспорти абсолютно однаково – як румунам, так і молдованам.
І ВИКЛЮЧНО з цієї причини має місце суто технічне об’єднання чисельності представників згаданих етносів в один показник.

Чисельність, питома вага та динаміка румунського та молдавського етносів на території України загалом та Чернівецької області зокрема

Таблиця 1

№ п/п Етнічна група 1989 рік 2001 рік +/-, тисяч осіб Темп приросту, %
Чисельність, тисяч чоловік Питома вага в чисельності населення відповідної територіальної одиниці, % Чисельність, тисяч чоловік Питома вага в чисельності населення відповідної територіальної одиниці, %
1 2 3 4 5 6 7
1 РУМУНИ
2 Румуни в Чернівецькій області 100,30 10,60 114,60 12,50 14,30 14,26
3 Румуни в Україні 134,80 0,26 151,10 0,31 16,30 12,09
4 Питома вага румунів Чернівецької області в загальній чисельності румунів України, % 74,41 75,84
5 МОЛДОВАНИ
6 Молдовани в Чернівецькій області 84,50 9,00 67,20 7,30 -17,30 -20,47
7 Молдовани в Україні 324,50 0,63 258,60 0,59 -65,90 -20,31
8 Питома вага молдован Чернівецької області в загальній чисельності молдован України, % 26,04 25,99
9 РУМУНИ ТА МОЛДОВАНИ
10 РУМУНИ ТА МОЛДОВАНИ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ 184,80 19,60 181,80 19,80 -3,00 -1,62
11 РУМУНИ ТА МОЛДОВАНИ В УКРАЇНІ 459,30 0,89 409,70 0,90 -49,60 -10,80
12 Питома вага румунів та молдован Чернівецької області в загальній чисельності румунів та молдован України, % 40,24 44,37

Отже, з чисельністю та структурою картина ясна (до речі, помітили як дивовижним чином зменшилася чисельність молдован і збільшилася чисельність румунів? Скоріш за все, частина колишніх молдован почала ідентифікувати себе як румунів, а дехто “перекваліфікувався” в росіян та українців. Ну і, плюс, міграція..);
тепер трошки даних про румунські паспорти:

– basarabean – : cet??ean R. Moldova sau Ucraina;
тобто дуже хитро – окремо офіційної публічної статистики по Україні немає, а лише “basarabean“; при чому ці “basarabean” – це громадяни “України+Молдови”.

Цікаво, правда?
Ось, до речі, і питома вага “basarabean” в загальній чисельності осіб, що отримали румунські паспорти:

Отже, згідно з офіційною публічною статистикою громадяни “України+Молдови” з 2002 по 2007 рік включно отримали:
5(2002 рік)+7(2003 рік)+264(2004 рік)+1605(2005 рік)+490(2006 рік)+670(2007 рік)=3041паспорт.

І це є відверта брехня.

А тепер (УВАГА!!!) НЕОФІЦІЙНІ ДАНІ (люб’язно надані працівниками дипломатичної служби Румунії на умовах анонімності):

З 1991 ПО 2008 РІК ГРОМАДЯНАМ УКРАЇНИ БУЛО ВИДАНО ПОНАД 500000 (п’ятсот тисяч) РУМУНСЬКИХ ПАСПОРТІВ

Одразу слід відмітити, що ті 3041 та 500000 – показники абсолютно неспівставні: мало того, що вони представляють зовсім різні періоди часу, так з тих 3041 ще й неможливо виокремити кількість паспортів, виданих громадянам України.
Але – абияк цього абсолютно достатньо, щоб упевнено стверджувати про свідоме надання неправдивої статистики румунською стороною.

Отже, отримуємо: у 1989 році на території України проживало 459,3 тис. румунів та молдованів, у 2001 році – 409,7 тисяч.
А паспортів видано – 500000.

Крім того, середня питома вага румунів та молдованів Чернівецької області в загальній чисельності по Україні складає 42,4%. Тож, якщо припустити, що паспорти Румунія видавала “рівномірно” за територіальним розподілом по Україні (а скоріш за все, що буковинці отримували більше паспортів, ніж румуни та молдовани з інших областей) – то отримуємо, що мешканцям Чернівецької області було видано

500000*0,424=212000 паспортів.

Чому ж паспортів більше, ніж людей, що ідентифікують себе як румуни та молдовани?
Дуже просто: видача громадянам України румунських паспортів проходить не як набуття громадянства, а як відновлення втраченого громадянства.
Іншими словами – до 1940 року усі мешканці Північної Буковини незалежно від національної приналежності були громадянами (підданими) королівської Румунії. Відповідно, усі вони отримали право на відновлення свого втраченого власлідок Великого Політичного Переділу згідно з пактом Ріббентропа-Молотова громадянства (принаймні, в 90-х роках: тепер румунський паспорт отримати набагато складніше, і чекати при цьому потрібно 5-6 років).

Параграф другий
Деякі історико-соціальні та політичні аспекти

Повністю ґрунтується на матеріалах книги

Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 416 с.
Редколегія: С.С.Костишин, В.М.Ботушанський, О.В.Добржанський, Ю.І.Макар, О.М.Масан, Л.П.Михайлина.
Рецензент: д.і.н., проф. П.П.Брицький.
Літературний редактор: В.М.Ботушанський.
Головний редактор видавництва журналу “Зелена Буковина”: А.Т.Квасецький

Отже, основні моменти, що так чи інакше стосуються розглядуваного питання; коротко, в невеличких тезах (для максимального наближення до всебічного розуміння проблеми):

с. 24
У 10-11 ст. Буковина входила до складу Київської Русі; з другої половини 11 ст. – до Теребовлянського князівства; з середини 12 ст – до Галицького князівства, а з 1199 року до середини 14 століття – до Галицько-Волинського князівства.

с. 25
Внаслідок розпаду Галицько-Волинської держави територія сучасної Чернівецької області близько 1350 року була загарбана Угорським королівством.
Одночасно гірська зона нинішньої Чернівецької області потрапила до складу Польського королівства.

у 1359 році владу в Молдавському воєводстві захопив трансільванський можновладець Богдан. … Йому вдалося відбити напади угорців, а також завдати поразку полякам…
За таких обставин розпочався понад 400-літній період перебування краю у складі Молдавського князівства.
Проте в 1538 році Молдавію загарбала Османська імперія, яка включила її до складу своїх володінь, зберігши за князівством внутрішню автономію. Внаслідок цього українське населення Буковини, перебуваючи під пануванням молдавських господарів і бояр, потрапило ще й під гніт Туреччини.
Із 124 топонімів, зафіксованих актами 15 століття, 118 належать до слов’янських, тобто українських. Ще три вважаються неясними, тобто такими, що не мають відповідників ні в слов’янських, ні в романських мовах. І лише три топоніми мають молдавське походження.
Отже, топонімічні дані засвідчують абсолютне переважання на території краю україномовного населення.

с. 28
Уперше в такому значенні слово “буковина” згадується в акті молдавського господаря Романа від 30 березня 1392 року. Очевидно, вже тоді термін вживався і як топонім.

с. 36
Мирон Костін (1633-1691) писав, що русини, тобто українці, “заселяли Чернівці, Хотин, всю область Дністра, волості Оргеїв, Сорока й на Пруті половину Ясської волості, а також половину Сучавської волості”. В глосі до цього місця уточнено: “Волості Чернівецька, Хотинська, половина Ясської, половина Сучавської є цілком руські”, тобто українські.

с. 75-76
На час приєднання краю до Австрії (1774 рік) більшість населення становили “руснаки”, тобто автохтонні жителі краю – українці, майже чверть – молдавани (румуни). Однак через те, що Австрія приєднала Буковину до своїх володінь, відібравши її від Туреччини і відповідно – від Молдавського князівства, де пануюче православне віросповідання за давньою назвою молдаван – “волохи” – називалося ще “волоською вірою” і де з середини 17 століття офіційною мовою була молдавська, австрійські власті за наполяганням впливових місцевих землевласників та урядовців молдавського походження, що зберегли тут свої сильні позиції, ще довгий час зараховували всіх місцевих православних, зокрема українців, до “волохів”, тобто молдаван.
З другої половини 19 століття почалися переписи населення за розмовною мовою, і виявилося, що українці ПО ВСІЙ БУКОВИНІ СТАНОВЛЯТЬ ВІДНОСНУ БІЛЬШІСТЬ (38-42%), а в Північній – переважну (54-58%).
В той час як чисельність РУМУНІВ по всій Буковині становила 33-34%, а в Північній – 16-19% (це з 1869 по 1910 роки).

Йдеться також і (с.83) про “…домагання православних українців поділу Буковинської православної дієцезії на українську та румунську, розширення підготовки священиків з числа українців, направлення в українські парохії тільки священиків-українців, припинення румунізації українського населення через церкву та ін. …”

с. 166
У часи приєднання краю до Австрії та в наступні десятиліття українці не мали достатньої кількості свідомих і активних лідерів, які б змогли очолити боротьбу за національні інтереси. Основна маса українців – селяни, була неорганізованою і здебільшого неписьменною, української інтелігенції, буржуазії, великих землевласників, тих, хто в будь-якому народі складає національну еліту, було дуже мало. Стійкими і прогресуючими залишались процеси румунізації та онімечення. Чимало письменних та заможних людей зрікалися рідної мови, традицій, забували своє етнічне коріння. Ситуація складалася для українців надзвичайно несприятливою, мова йшла взагалі про існування українців на Буковині як окремої етнічної спільності.

с. 170
“… Не дивно, що з самого початку існування українські товариства роздирали суперечки, які, звичайно ж, ослабляли українство, але разом з тим вели до кристалізації найважливіших політичних концепцій в національному русі.”
Уже на других зборах виділу (комітету) “Руської Бесіди” розгорілися дискусії про те, яким правописом друкувати українські видання. … Декілька різів суперечки у “Руській Бесіді” набирали гострих форм, а в 1878 році вони навіть закінчилися виходом усіх галичан з товариства.

с. 171
Значний вплив на поширення промосковських настроїв в українському середовищі справляло російське консульство у Чернівцях. Через цей канал “Руська Бесіда” отримувала з Росії гроші, книги, газети, направляла молодь на навчання в Росію. Звичайно, не задарма. Російський консул Дмитрій Кіра-Дінжан, наприклад, у 70-х роках 19 ст. вимагав від керівництва “Руської Бесіди” всіма засобами пробуджувати у членів товариства бажання до вивчення великоросійської мови шляхом читання книг історичного і літературного змісту, газет, журналів, подавати звіт про дії товариства і про його кошти щонайменше двічі на рік тощо.
Особливу увагу російський консул приділяв роботі з молоддю. Не без його участі виникло таємне товариство гімназистів “Согласіє”, яке прагнуло протистояти процесам румунізації в гімназії, але під впливом російських рублів все більше збивалося з народної справи на проросійські настрої.

с. 174
Ситуація для народівців ускладнювалася тим, що серед українських депутатів буковинського сейму стався розкол. Іван Тимнівський не без втручання румунських політиків заявив про свій розрив з Є.Пігуляком і С.Смаль-Стоцьким. … Своєю розкольницькою діяльністю він значно зміцнив позиції москвофілів.

с. 215
3 листопада 1918 року було проведено Буковинське віче – вирішено приєднати українську частину Буковини до ЗУНР.
А вже 11 листопада “королівська Румунія насильницьки перервала цей процес своєю окупацією краю…”
Того ж 11 листопада було зайнято і Хотин.

с. 230
Вже в 1920 році було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 рік у краї не лишилось ЖОДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ.
Мовляв, буковинські українці – “румуни, що забули рідну мову”.

Серед інших заходів румунізації краю були: закриття більшості українських читалень, обмеження видання газет, книг українською мовою. Ряду населених пунктів було дано нові румунські назви. Українців змушували також змінювати свої прізвища на румунські, при чому особливий тиск чинився властями на селян-боржників, яким після запису румунами скасовували частину боргу. [До речі, усі знають, що справжнє прізвище Міхая Емінеску – Еміновіч? – ред.]
Крім того, в час проведення аграрної реформи частина селян-нерумунів записувалася румунами, але з єдиною метою – отримати земельний наділ.

с. 252
26 червня 1940 року румунський посол у Москві отримав ноту з вимогою “повернути Бессарабію”. У цьому документі містилися й радянські вимоги щодо північної частини Буковини. Формулювання ультиматуму були рішучими: “Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тієї частини Буковини, населення якої у своїй величезнай більшості зв’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу…
Румунія за порадою офіційного Берліна і деяких інших столиць вимушена була прийняти ці умови. 28 червня 1940 року в Бессарабію та Північну Буковину вступила Червона армія. Ці події відбувалися дуже швидко і несподівано для переважної більшості буковинців та бессарабців.

_________________________

Тобто історично все надзвичайно “по-українськи” – характерно, закономірно (та актуально і по сьогоднішній день):
– будучи переважаючим за чисельністю етносом – перебувати в перманентному пригнобленому становищі, під чиєюсь владою;
– маючи хоч якісь невеличкі шанси на політичне представлення своїх інтересів – одразу ж вчинити розбрад, продукувати розколи та чвари замість конструктивно нарощувати вплив своїх еліт;
– за найменшої ж нагоди – потрапити під вплив Росії (яка взагалі НІКОЛИ не мала історичного відношення до Буковинського краю!);
– замість реальної боротьби за інтереси свого народу – декларативні, позбавлені будь-якої реальної сили заходи (те ж Буковинське Віче…);
– і головне – ніколи не вирішувати своєї власної долі, скоряючись чужій волі та дозволяючи усім довкола приймати рішення за себе. Бути розмінною монетою та сферою впливу когось – при цьому ні на кого іншого не впливаючи.

Параграф третій
Національна ідея як рушійна сила, обман і самообман: Rom?nia Mare

Тут прощание с отечеством по форме номер пять было прервано появлением нескольких вооруженных фигур, в которых Бендер признал румынских пограничников. Великий комбинатор с достоинством поклонился и внятно произнес специально заученную фразу:
– Траяску Романиа Маре!

Що ж таке Rom?nia Mare? Вікіпедія дуже гарно це розтлумачує:

Rom?nia Mare, в точному перекладі – “Велика Румунія“, може мати наступні значення:
– (в історичному контексті) державний устрій Королівства Румунія в межах кордонів 1918 року, встановлених королем Фердинандом І;
– (в інших контекстах, включаючи ностальгічні) територіальні кордони румунії між 1918 та 1940 роками.
Також:
– прагнення відтворити Румунію в кордонах формату “до 1940 року”;
прагнення створити Велику Румунію навіть не обмежуючись територією “до 1940” року;
– Greater Romania Party (Partidul Rom?nia Mare, Партія Велика Румунія) – посткомуністична популістська політична партія в Румунії, очолювана Corneliu Vadim Tudor

До речі про Partidul Rom?nia Mare (PRM), дивимось результати участі партії у парламентських виборах:

Вибори % голосів Мандатів
1992 3.9% 22
1996 4.46% 27
2000 19.48% 126
2004 12.92% 45
2008 3.15% 0

Чому політична сила, що будує свою передвиборну платформу на агресії до сусідніх держав та спекуляції поняттям “Rom?nia Mare” отримує стабільну підтримку в 90-х та таку значну в 2000 році? І чому потім ця підтримка в подальшому показує таку несприятливу динаміку?

Все насправді дуже просто: не громадськість підтримує політичний проект з такою ідеологію, а проект створено такий, що відповідає настроям суспільства.
Тобто ідеологічна база вже була присутня, сегмент політичного ринку вже сформував попит – який залишалося забезпечити адекватною пропозицією.

Це є ніщо інше як національна ідея – вихована поколіннями протягом багатьох століть та активно пропагована (та насаджена й іншим етносам в процесі румунізації) владою; апогей якої (пропаганди) мав місце не так давно – в міжвоєнний період;
після 1940 року не завершившись, а набувши нових форм.
І національна ідея ця дуже гарно прослідковується історично (див. параграф другий), адже румуни умудрялися проводити румунізацію на територіях, що входили до складу Австро-Угорщини (реалізуючи свій вплив, що залишився після входження до Молдавського князівства)! Бачимо постійні історичні згадки про “протистояння” румунізації – в першу чергу в галузі освіти та віросповідання.

Це, насправді, дуже цікавий і важливий момент: румуни, яких на території Буковини було менше за українців, а в Північній Буковині будучи в іще значнішій меншості, абсолютно упевнено переважали українців у всіх сферах; активно проводили свою культурну експансію та нарощували політичну й економічну присутність – і це все в чужій, по суті, державі! (до речі, так само і Москва – як можна побачити з попереднього параграфу – простягнула щупальця свого впливу на землі, до яких ніколи не мала жодного відношення).

То що це як не потужна національна ідея?

В США, наприклад, національна ідея полягає в тому, що американці рятують увесь світ, сіють демократію та є най-найголовнішими та найвеличнішими.
У Росії національна ідея – “Боже, царя храни” плюс – “Американцы тупыыыыыые”; краще і повніше й не скажеш.
У Румунії – оця сама “Романія Маре”.
А яка ж національна ідея в України, в українців? – бідна, нещасна, пригноблена Україна? ЩЕ не вмерла Україна?

Але у румунів ідея “Романія Маре” зазнала дуже цікавих метаморфоз, набула характерних якостей (на перший погляд дивних, але загалом – цілком закономірних): справа в тому, що стався досить різкий розрив ідеї з реальністю, відбулася класична підміна понять.
Так, з одного боку, ідея гуртує націю та є тією самою рушійною силою, що веде до статку й процвітання. А з іншого – яка така “Романія Маре”, коли кордони вже встановлено, до НАТО вступлено і жодні територіальні претензії не мають права на існування за означенням?

АЛЕ ж з іншого боку є громадська думка, яка приводить тих, кого любить, до Влади та прирікає на забуття інших. Що ж робити?
А робити наступне: чітко усвідомлюючи, що це аобсолютні нісенітниці, публічно виступати за ідею (за ідею “Романія Маре” – не уточнюючи, правда, в чому полягатиме діяльність, спрямована на її втілення), десь колись дозволяти собі висловлювання “на грані фолу” щоб потішити самолюбство громадян (а оце “на грані фолу”, до речі, визначається межею “больового дипломатичного порогу” контрагента, в даному випадку України; і межа ця внаслідок нашої відверто імпотентської зовнішньої політики є дуже далекою: можна дозволяти собі будь-які висловлювання без провокування адекватної реакції з боку України);
реально ж при цьому працювати на благо громадян – в тих напрямках, які дійсно є важливими.

Тобто громада і “по інерції”, і вже “генетично” хоче усвідомлювати себе як “Романія Маре” та прагнути до цього; в той час як реалії вимагають вже зовсім іншого спрямування активності.
Це момент САМОобману – тобто думати, що прагнеш одного, і під цими гаслами об’єднуватися заради зовсім іншого (до честі румунського народу слід відмітити, що це “інше” – реально конструктивне, спрямоване на розвиток).
І цей САМОобман породжує обман – бо політик (кандидат, наприклад, в президенти, чи вже діючий президент) вже шляхом відвертого обману та публічних декларацій також виступає “за”, при цьому проводячи політику подвійних стандартів (але знову ж – в інтересах громади!).

З одного боку, публічно не визнаєш, що ідея – дурниця (тим більше, що вона така корисна для суспільства); а з іншого боку – уваги вимагають “справжні” справи.
Тому ця ситуація і породжує такий собі “румунський компроміс”, що дозволяє з одного боку заспокоїти сумління та “імперські” амбіції, а з іншого боку – ефективно працювати на розвиток. І полягає цей компроміс в двох моментах:
момент перший: час від часу підтверджувати свої декларативні прагнення до “Романія Маре”, постійно вживати мінімального рівня заходи, направлені на підтримку діаспори та “експансію” (мінімальний рівень – тобто рівно стільки, щоб не можна було звинуватити в зріканні від ідеї; але не більше). При цьому витрачаючи якнайменше зусиль та ресурсів (коштів), таке собі “створення видимості активності”;
момент другий: реально при цьому займатися справами державними (бо проблем у Румунії вистачає).

І “компромісна” система працює! Мало того, вже згадана “підміна” понять дає змогу усе, що завгодно (економічні проблеми, євроінтеграцію тощо) вирішувати саме під гаслами “Романія Маре” – навіть якщо ця активність буде дуже і дуже далекою від класичного розуміння великої ідеї.

Звісно, такий стан речей не може бути абсолютно ніким не усвідомленим і публічно не обговореним!
Так, у 2005 році, як бачимо, публічно ставляться серйозні докори президентові Румунії – докори в тому, що говориться одне, а робиться інше. Тобто “Романія Маре” на словах підтримується, а етнічні румуни ніяк не можуть отримати румунські паспорти та відновити історичну справедливість. На що навіть отримано офіційну відповідь та обіцяно “розібратися”.
А в коментарях дехто відверто закидає панові президентові, що він обіцяв бути “президентом УСІХ румунів” (потрібно розуміти – і тих, що опинилися за межами Батьківщини без громадянства внаслідок історичної несправедливості), а насправді виявився демагогом.

Чому ж знизилася підтримка Partidul Rom?nia Mare (PRM) на виборах – невже це все усвідомили і прості громадяни?
Частково – так. Євроатлантична інтеграція породила нові горизонти, нову самоідентифікацію, нові виклики та нові прагнення – і це нормально.
А частково – інші політичні сили також “зіграли” на цьому ж питанні під час передвиборних перегонів, і таким чином перехопили на себе частину електорату з цього сегменту.

Як би там не було, а

Реальність полягає в тому, що у Румунії є справжні проблеми, які потребують постійної уваги, і таких хоч відбавляй. На цьому фоні їм дійсно не потрібні етнічні румуни Північної Буковини.
Чому?
Це питання вимагає розширеного розгляду і за своєю суттю ближче до Параграфа п’ятого – де і буде розглянуто.

Параграф четвертий
Як виглядала б реальна експансія

Степан Хмара нещодавно озвучив думку, притаманну багатьом українським політикам, громадським діячам та журналістам:

керівництво Румунії намагається провадити фактично відкриту румунізацію частини Буковини та Закарпаття

а також

Українське міністерство закордонних справ і Президент України мають змінити тактику у стосунках із Румунією, якщо вона не відмовитися від імперської зовнішньої політики щодо нашої держави.

Отже, румунізація? Експансія? Плекання надії на “відновлення історичної справедливості”?
Але де результати? Де поширення румунського впливу на Північну Буковину? Де румунська присутність? В тих сільських румуномовних школах, де діти толком не знають ні тієї, ні іншої мови та де навчальні програми так складено, що інформація подається в значно обмеженому доступі (та ж література, мови)?

Тут можливі лише два варіанти (виходячи з результатів “румунізації”, верніше, їх абсолютної відсутності):
– або румуни не вміють проводити імперську експансію (тобто хочуть, намагаються – але не вміють), або
– просто нічого для цього не роблять, демонструючи лише деколи вже згадану “видимість роботи”.

Історія переконливо запевняє: уміють румуни проводити румунізацію, добре уміють. Звернемося до того ж джерела (Буковина: історичний нарис), і на 231 сторінці маємо змогу спостерігати наступне:

Основним завданням румунської влади у повоєнні роки було витіснення австро-угорського банківського капіталу румунським. У 1919 році в краї почали діяти філії Ясського, Румунського, Східного, Кредитного та ряду інших банків. Свої капітали ці банки вкладали в акції промислових та торговельних підприємств краю, в основному у підприємства харчової, лісової та деревообробної промисловості.
….
Румунізації мала сприяти і аграрна реформа. Колоністи, які в результаті проведення реформи осіли б у Північній Буковині та Хотинщині, за задумом представників влади, “підсилили” б румунський елемент у краї, тобто збільшили б кількість румунів.
Колоністам виділяли на створення господарств наділи по 6-10 га.

Крім того – силові заходи: стан “військової облоги” більшості територіальних утворень краю; адміністративний тиск на все українське (закриття шкіл, ЗМІ тощо).

Таким чином, румуни провели свого часу румунізацію краю “як по нотах”, чітко та комплексно:
1. Експансія капіталу – мабуть, основний аспект будь-якого поширення свого впливу: відкриття своїх банків або участь у вже існуючих; вкладання коштів у підприємства краю (особливо стратегічні). Економічна присутність на будь-якій території автоматично дає і соціальний, і політичний вплив; а при потребі – і “зашморг на шию”.
2. Політична участь – внаслідок присутності капіталу виникає неминуче у вигляді або лобі в органах влади, або й власної участі в політичному житті.
3. Соціум – тобто присутність на території краю якнайбільшої кількості осіб, що ідентифікують себе як такі, що належать до “групи експансії” (в даному випадку – як румуни).
4. Силова експансія – окупація збройними силами.

Так, звичайно – силова експансія може тільки снитися на сьогоднішній день адептам румунської імперської ідеї; але ж попередні три є цілком доступними – чому Румунія цього не робить?
Відповідь “бо не уміє” вже, як бачимо, не розглядається навіть як варіант (історія доводить протилежне); тож – залишається “не хоче”?

А дійсно: як мала би проводитися ефективна румунська експансія?

В першу чергу – у вигляді значних фінансових вкладень!
І не обов’язково вкладати потрібно державні кошти: будь ласка, представники бізнесових кіл та за сумісництвом патріоти “Романії Маре”, придбавайте підприємства, створюйте робочі місця, відкривайте свої банки, страхові компанії; вкладіть кошти в рекреаційний комплекс, в деревообробну галузь; спонсоруйте на зароблені тут же кошти румунські культурні заходи, книговидавництво, періодику, освіту (мається на увазі не “чисто радінські” офіційні видавництва “для галочки” за румунські кошти – а реальні, такі, які було б дійсно цікаво читати тій же молоді)!
Чому цього немає? І навіть намагань таких не видно…
А будучи власниками (співвласниками, засновниками) місцевих підприємств, будучи представниками крупного капіталу (наступний етап) – максимальна присутність в органах влади; фінансування “підставних” політичних проектів, потужне лобі та “неформальні” засоби впливу.
Звідси органічно випливає третій момент – внаслідок усього цього популяризація прорумунських настроїв, поширення румунської культури, мови.

Невже це все так важко зрозуміти? Анітрішечки! Просто воно, знаєте, патріотизм-патріотизмом, а “мухи окремо – котлети окремо”. Тобто патріотизм на рівні фіктивних декларацій та биття себе в груди – будь ласка, а реально щось для цього робити – грошей, знаєте, своїх шкода. І зусиль. І часу…

Про яку взагалі експансію можна говорити, якщо в Чернівцях немає навіть жодного румунського ресторанчика? Які завгодно є – а румунського нема!
Якщо Німецький дім демонструє значно більшу активність в роботі з молоддю, ніж усі румунські культурні товариства разом узяті!
Десь можна подивитися в Чернівцях румунське кіно? Піти на зустріч з румунським письменником? А взагалі – є місце, де румуномовна молодь могла б собі збиратися і спілкуватися за інтересами, проводити різні заходи, зустрічі, виставки?
Є десь у Чернівцях місце, де можна було б безкоштовно вивчати румунську мову?

От подивіться на деякі прекрасні приклади економічної експансії:
є в нас, наприклад, польський Кредобанк; а ось помилуйтеся російською експансією: і про ВТБ можна почитати, і про придбання Промінвестбанку.
А подивитися Кримський півострів – так там, мабуть, більшість землі вже належить особам (фізичним та юридичним) Російської Федерації.

Свіжий приклад: власником сумнозвісного “Дніпрогазу” є російський бізнесмен Віктор Вексельберг; який спромігся навіть пролобіювати Закон України “Про амністію” внаслідок чого справу про вибух газу в Дніпропетровську закрито:

Як передає УНІАН, суд також прийняв рішення розблокувати рахунки ВАТ «Дніпрогаз» та цінні папери підприємства, на які було накладено арешт у ході порушеної прокуратурою Дніпропетровської області кримінальної справи відносно колишніх керівників «Дніпрогазу» за частиною 2 статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість).

Переконлива наочна демонстрація економічної присутності та політичного впливу, чи не так?

Мабуть, кожен громадянин України може назвати не десять і не сто прикладів економічної, політичної та соціальної експансії, що активно та систематично здійснюється на територію України, на економіку України та на народ України.

В той час як роздавання румунських паспортів саме по собі аж ніяк не може вважатися поширенням свого впливу на територію краю: якби громадянин України отримував румунський паспорт і залишався проживати на території Північної Буковини і надалі – то це була б експансія; і це можна було б реалізувати якби в краї були робочі місця, створені представниками румунського та прорумунського капіталу.
Але ж громадянин України, що отримує румунське громадянство – як мінімум більшість часу проводить в країнах Західної Європи на заробітках; як максимум – залишається або там же або в Румунії на постійне проживання (як варіант для молоді –  залишається в Румунії після отримання там освіти).
Тобто це не є експансія на територію України, це є виманювання громадян України за кордон – що саме по собі також є явищем негативним для України, але ці поняття необхідно розрізняти між собою!

Таким чином, окрім популістських декларацій та балачок Румунія не демонструє абсолютно нічого ефективного в плані “загарбання” Північної Буковини.
Так, є фінансування деяких культурних програм та періодики – але ж треба розуміти, що це є кошти “проїдання“, а не кошти “розвитку“, які самі по собі почали продукувати б капітал вже місцевого походження і позначили б свою присутність та сфери впливу.

Чому ж нема її, експансії, чому немає загарбання?
Мабуть, це “чому” дуже пов’язане з тим, що звучало наприкінці попереднього параграфу – і так само буде докладніше розглянено в наступному, П’ятому параграфі.

Поки що можна стверджувати, що румунські етнічні землі, які не входять до складу Румунії, наразі є скорше головним болем для румунської влади, аніж об’єктами зазіхань та сферами бажаного та явного впливу.

Параграф п’ятий
Соціально-трудові аспекти взаємовідносин Румунії з ЄС, України з ЄС та України з Румунією

Існує думка, що вкрай суттєве ускладнення відновлення втраченого громадянства з 2001 року (в той час, до речі, коли Partidul Rom?nia Mare був представлений в парламенті як ніколи) пов’язана саме з Євросоюзом. Мовляв, їм там не потрібні лишні громадяни невідомо звідки та невідомо хто – і що ЄС протестує проти такого “розбазарювання” вже своїми, вважай, паспортами посеред “варварів”, побоюючись якихось міфічних “невідворотних” соціальних та економічних перекосів і мало не катастроф.
Це нонсенс.

Ось витяг з неофіційної розмови із представником дипломатичної служби Румунії:
кор:
Справді? А чим ЄС стимулює підтримку діаспори?
візаві:
Примушує прискорити процедуру. І не те щоб діаспору – просто з юридичної точки зору це порушення прав людини: 5-6 років на здобуття втраченого громадянства – це ж абсурд!

Тобто все якраз зовсім навпаки: ЄС тисне на Румунію в абсолютно протилежному напрямку, вимагаючи дотримання прав людини та прискорення процедури видачі румунських паспортів особам, що відновлюють втрачене громадянство.
І взагалі – далеко не все так просто в багатьох розрізах взаємовідносин Румунії та ЄС.

До превеликої честі румунів, вони ще з початку дев’яностих в єдиному пориві взяли курс на реформи та орієнтацію на Захід.
І “до превеликої честі” румунів не те, що вони взяли саме цей курс (це надто складне та багатогранне питання), а те, що продемонстрували переважну єдність та незмінність своїх політичних орієнтирів.

Звісно, що в економічному та (особливо) соціальному плані Євросоюзові було недоцільно приймати до своєї спільноти Румунію, і це очевидно.
Але єдність румунів, їхнє прагнення – плюс геополітичні фактори (не менш значущі, а, мабуть, навіть більш: треба ж було поширювати свій вплив у цьому напрямку; і то строки, знай собі, піджимали)… мабуть, усієї картини процесу приймання Румунії до НАТО та Євросоюзу й не осягнути.
Тим не менш.

Кілька характерних цитат:

Раніше Незалежна газета писала про те, що більше третини злочинів у Італії здійснюють іноземці, які при цьому складають усього 3% населення. Найбільше число правопорушень здійснюють румуни.

Рівно рік тому громадськість Італії була приголомшена страшним убивством італійської дівчини, здійсненим румунською повією, яка вдарила італійку парасолькою в око з такою силою, що буквально пробила їй мозок.

23 квітня, африканська студентка, дочка дипломата з Лесото, була зґвалтована румуном, який, щоб зломити її, спочатку вдарив ножем у живіт.

Крім того, у Мілані двоє румунських циганів викрали свою співвітчизницю, утримували її у своєму бараку цілий тиждень, періодично ґвалтуючи її.

Минулого тижня недалеко від Верони штукатур-румун убив немолоде подружжя, розтрощивши їм черепи.

Румунський керівник пообіцяв направити до Рима команду силовиків, щоб допомогти італійцям приборкати злочинність. Міністр оборони Румунії, апелюючи до італійських урядовців, визнав, що проблеми почалися з вини румунських циганів. Він радить колегам закрити табори ромів і залишити у спокої румунів, які чесно заробляють на життя.

Цигани не звикли заробляти на життя чесною працею, пише в ці дні італійська преса. Поштовхом до останнього загострення конфлікту між місцевим населенням та ромами стала спроба 16річної циганки викрасти семимісячне немовля в італійської подружньої пари з Неаполя. Від лінчу молоду циганку врятувала поліція. Після цього тисячі жінок Неаполя вирушили до циганських таборів, яких у місті нараховується більше 80, вигукуючи «Геть! Геть!». Уночі місцеві молодики на мотоциклах здійснили напади на кілька таборів, спаливши вщент два з них за допомогою пляшок із «коктейлем Молотова». Подібні інциденти відбулися і в Римі. Особливо критичною є ситуація з циганами у провінціях Лаціо, де нараховується 15 тис. їхніх таборів, та в Ломбардії (сім тисяч таборів).

І таких матеріалів дуже і дуже багато, це не “витягнені з контексту” та “роздуті” поодинокі випадки. Справа в тому, що в Італії вже давно “румун” асоціюється зі “злочинець”. Як бачимо, в публікаціях більше наголос на румунських циганів – але справа далеко не лише в них; румуни-“не цигани” набули у великій мірі ідентичної репутації.

Так, можна абсолютно упевнено сказати: відкриття кордонів для румунів стало справжнім шоком та катастрофою для Європи – толпи циганів хлинули до цивілізованих країн шокуючи усе й усіх. І не тільки циганів…
До речі, уявіть собі наскільки “приспічило” приймати Румунію до Євросоюзу якщо Спільнота пішла на спричинення таких цілком очікуваних та прогнозованих наслідків!

“Italy’s Interior Minister Roberto Maroni (R), from the anti-immigration Northern League, shakes hands with his Romanian counterpart Cristian David, prior to a news conference in Rome on May 15, 2008. Crime blamed on illegal migrants was a central issue in the election campaign after a series of violent crimes including rape and murder were blamed on Romanian immigrants, notably Roma.”

Українське телебачення також показало цю зустріч – зустріч міністра внутрішніх справ Румунії Крістіана Давіда та його італійського колеги Роберто Мароні.
Уявляєте? Румунська злочинність в Італії набула таких масштабів, що туди на “запрошення” уряду прибув міністр внутрішніх справ Румунії!
При чому на спільній прес-конференції Роберто Мароні вкрай різко висловлювався на адресу румунських злочинців, і вимагав від Крістіана Давіда мало не “забрати до себе назад в Румунію своїх злочинців”.
Давід під час виступу багато посміхався та активно демонстрував “гарну мармизу за поганої гри” – запевняв, що не треба перебільшувати та обіцяв зробити усе можливе.

Як наслідок, було утворену спільну робочу групу (румуно-італійську) для боротьби з румунською злочинністю.

До чого це? До того, що після такого шоку як “румунська навала” Європі геть не страшна була б (навіть якби таке питання стояло на порядку денному і якби європейці чекали такої ж навали з боку громадян України, що отримали румунські паспорти – хоча це зовсім не так, про це буде далі) міграція вихідців з Північної Буковини та інших “історично румунських земель”, що тепер опинилися під українським жовто-блакитним прапором.

Але це, як вже зазначалося, зовсім не так: адже європа вже більш, ніж десять років прекрасно знає буковинських заробітчан як чесних і працьовитих людей, і це не є перебільшенням.

Таким чином, абсолютно можна відкинути думки стосовно небажання Євросоюзу видачі румунських паспортів громадянам України; така точка зору не витримує жодної критики.

_________________________________

До речі, про нелегкі стосунки України та Євросоюзу.
Володимир Галицький, директор Державного центру зайнятості, неодноразово надсилав таємні листи і на адресу Президента України, і на адресу Служби Безпеки України – в яких звертав увагу на соціальну катастрофу, що має місце в Україні та буде лише загострюватися; а також на політику подвійних стандартів з боку країн Євросоюзу та Російської Федерації, направлену на вилучення з України до себе частини працездатного населення репродуктивного віку.

В чому ж полягає ця політика подвійних стандартів?
Ні для кого не є таємницею, що державне управління має два рівні: публічний та непублічний. І саме на непублічному рівні приймаються рішення, які офіційно “не мають права мати місце в демократичному суспільстві”, чи в такому, що позиціонує себе як демократичне.

Так, деякі європейські країни давно вже відкрили свої кордони для імігрантів (в першу чергу колоніальні країни), і це сталося не від доброти душевної, а від “хорошого життя” в прямому сенсі цього слова – адже відомо, що високий рівень життя спричиняє все меншу і меншу народжуваність одночасно зі зростанням середньої тривалості життя.
А потребу економіки в робочій силі ніхто не відміняв, і цей вакуум необхідно було кимось заповнити – але не бездумно, а виважено та сплановано.

Саме тому і було розроблено та поставлено на наукову платформу (непублічно, звісно ж) основні принципи асиміляції новоприбулих представників інших культур та етносів. Зокрема, принципи ці передбачали “незконцентроване” розселення поселенців, при чому із врахуванням нормативів кількості асимільованих в розрахунку на одиницю чисельності місцевого населення (наприклад, 10 новоприбулих на тисячу місцевих), і нормативи ці дуже істотно варіювали залежно від культури, яка асимілювалася (це природньо – бо різні народи по-різному переймають нові звичаї та правила співіснування), і від культури, яка асимілювала.
І таких правил дотримується кожна країна, яка контролює процес іміграції.

Втім, далеко не у всіх це виходить адекватно – усі, мабуть, пам’ятають погроми у Франції, вчинені імігрантами (які не асимілювалися, як то було заплановано, а усвідомили себе “спільнотою в спільноті”, та ще й зуміли мобілізуватися для вчинення спільних агресивних заходів): так, прорахунки бувають всюди.
Хоча в даному випадку це був, скорше, не прорахунок, а безвихідь: прекрасно усвідомлюючи соціальну небезпеку, було прийнято більшу кількість представників інших культур – щоб задовільнити потребу економіки в людських ресурсах та не продемонструвати свою “закритість” і відступлення від “демократичних” стандартів.

Саме на цьому фоні і розглядаються українці як альтернатива мусульманам, північноафриканцям та іншим імігрантам з менш розвинених країн: неможливо не погодитись, що українці є ідеальним людським ресурсом!
1. Рівень цивілізованості та освіти – практично європейський; чи, принаймні, такий, що за стислі терміни легко досягає належного рівня.
2. Надзвичайно легка асиміляція: рівень відмови від власної культури, мабуть, рекордний для українців.
3. Високий інтелект.
4. Християнське віросповідання.
5. Неймовірна терпимість та неконфліктність.
6. Українці одразу ж “розчиняються” в новому суспільстві, ніколи не створюючи “п’ятої колони”.
7. Ідеальний генетичний матеріал за расовою приналежністю (про що в європейських донесеннях йдеться прямим текстом).

Як наслідок, науковці прогнозують в недалекому майбутньому практично повну міграцію українців до більш розвинених країн – як свіже “вливання” “чистої крові” та кваліфікованого інтелекту.
А хто ж житиме на території України? – ті ж науковці стверджують: цілком очевидно та закономірно – тут нестачу людських ресурсів поповнять вихідці з менш розвинених країн. Таких як В’єтнам, наприклад.

І це все також не залишає жодних сумнівів: Європа, що потерпає від напливу малорозвинених народів, аж ніяк не може бути проти потенційних мігрантів з України.
Справа, правда, ускладнюється деякою непослідовністю та бездумністю ряду Європейських країн стосовно міграційної політики: так, Італія потерпає, наприклад, не лише від румунів (в тому числі, циганів), а (і вже давно) від небаченого нашестя мусульман.

Немає нічого надто поганого в тому, щоб шукати небезпеку там, де її нема (з боку Румунії тобто). Але абсолютно неприпустимо не помічати при цьому реальної небезпеки.

____________________________________

А що ж спільного мають румуни Північної Буковини з румунами в Румунії, що їх різнить? Чому румунії не потрібні ці люди?

Основна причина – на цих людях (як і на громадянах Молдови) так і висить незмивне радянське тавро. О, так, Радянський Союз умів проводити русифікацію (і “промивати” свідомість) – анітрішечки не гірше, ніж румуни румунізацію свого часу.
Як наслідок – ці люди ментально є радянськими людьми. З радянською ідеологією. А люди середнього та старшого віку – ще й з радянською освітою. І, як правило, з партійним минулим.
А також – з незрівнянною “молдавською” мовою викладання в радянських школах (де румунські слова писалися російськими літерами: справжній шедевр винахідливості генія радянської пропагандистської машини).

Якраз через цю “радянськість” і йдуть “в нікуди” майже усі кошти, що надає Румунія буковинським культурним румунським товариствам, на утримання періодики тощо.
Тому що радянські люди звикли отримувати кошти на якісь “заходи” і проводити їх “з-під палки”, з незмінним нашаруванням офіціозу та примусу; головне – ще й зорієнтованих, мабуть, на людей середнього та старшого віку.
Чи здатні радяномислячі люди старшого віку організувати щось для молоді?
дискотеку,
молодіжне видання якесь,
знайомство з молодіжною румунською культурою,
зустрічі з сучасними румунськими письменниками, художниками, представниками студентських товариств?
А чи й організувати румуномовного веб-сайта, форума – чи й навіть спільного новинного ресурса, де б висвітлювалися події культурного, політичного, соціального життя УСІЄЇ “об’єднаної” Буковини? Де люди мали б змогу спілкуватися, знайомитися, організовувати спільні заходи?
Чи здатні ці люди привести сучасних румунських поп- та рок-виконавців та влаштувати концерт, дискотеку, фестиваль? Щоб це було
дійсно цікаво, а не захід “для галочки” та “звітування за використання наданих коштів”?

Це було б цікаво далеко не лише румуномовній молоді!

Але нічого такого немає.
Відбулася чудова виставка румунського фотографа Штефана Тотта – лиш щось не видно сприяння румунських культурних товариств цій чудовій події.

Німецький дім, наприклад, влаштував чудову зустріч із письменницею Мерле Гільбк, відвідати який виявилося виключним задоволенням навіть людям, що нічого спільного з німецькою мовою та культурою не мають.

А які цікаві зустрічі для молоді проводять румунські культурні товариства? Чи вони глибоко законспіровані?

Крім того, теперішній рівень освіти в румуномовних школах на території України також є набагато нижчим, ніж в україномовних. Тим більше, що майже усі ці школи є сільськими школами.

Ще є присутнім цікавий парадокс: румуномовна громада Північної Буковини є чомусь не проєвропейською, а проросійською, не останню роль в чому відіграє і той факт, що усі без виключення румуномовні церкви відносяться до російського патріархату (є навіть випадки і прямих вказівок священиків під час служби за кого голосувати на виборах);
на користь чого говорять і результати усіх парламентських виборів – де румуномовні територіальні одиниці висловили свою підтримку здебільшого проросійським політичним силам.
Та й балотуються нечисленні представники румуномовних громад до рад різних рівнів саме від таких політичних сил (наприклад, пан Попеску).

Тобто Румунія замість своєї потенційної п’ятої колони та людського ресурсу впливу має людей з радянським менталітетом, вихованих на цій культурі та ще й проросійських; які в разі отримання румунського паспорту не залишаються тут аби вести політичну, культурну та ідеологічну боротьбу за права румунської громади та сповідувати ідеологію “Романія Маре”, а користуються цим паспортом як перепусткою до кращого життя – і не більше.
В той час як із молоддю адекватної культутрно-просвітницької роботи не проводиться.

Чи не єдиний адекватний спосіб “румунізації” населення Буковини – надання можливості отримати вищу освіту в Румунії; що і робиться.
Але, знову ж, це не є, як вже підкреслювалося неодноразово, експансією на чужу територію – бо людина, здобувши вищу освіту в Румунії (не забуваймо й про проблеми визнання румунських дипломів на Україні) та отримавши румунське громадянство, як правило, назад вже не повертається.

То чи дійсно потрібні ці люди європейській Румунії?
Так, очевидно, що публічно заявити про те, що Романія Маре полишає надії на “Унірю” та покидає напризволяще “своїх” громадян – цього ніколи не станеться. Принаймні доки ці ідеї популярні в суспільстві (тобто серед електорату).
Але й режиму такого сприяння переселення до Румунії з Північної Буковини (і не лиш з цих земель), якого було надано в дев’яностих – також вже не буде.
Тоді, на хвилі такої собі ейфорії від одержаного реального суверенітету усе здавалося легким та швидкодосяжним: і віднослення Великої Румунії, і братська допомога братам-румунам, що так несправедливо опинилися по інший бік кордону.
Та мрії швидко розбилися об суворі реалії і необхідність розбудовувати свою політичну систему, економіку, міжнародні відносини – державу як таку, врешті-решт.

Тому підтримка румунського етносу Північної Буковини не виходить за межі освіти і культури: так, фінансуються кілька румунських культурних товариств (із сумнівною ефективністю діяльності), кілька румуномовних видань; запрошуються на різноманітні фестивалі в Румунію колективи народної творчості; надається можливість здобути вищу освіту в Румунії.
Але на цьому все і закінчується.

Параграф шостий
Активна та пасивна самоідентифікація нації в умовах централізації та децентралізації

Ось постійно фраза крутиться – “Rom?nia Mare”, “Rom?nia Mare”… Велика Румунія тобто.
А давайте вдамося до простенького контент-аналізу широковживаних фраз та понять, які є, по суті, проекцією нашого з вами менталітету, сприймання, самоідентифікації, усвідомленого чи неусвідомленого оцінювання тих чи інших категорій:
як часто, наприклад, в побутових розмовах, на телебаченні, по радіо, в пресі; в тому числі й у виступах політиків, можновладців ми чуємо щось за змістом близьке до “Велика Україна”, “Могутня Україна”, “Сильна Україна”?
Як часто маємо змогу висловлювати самим чи чути від інших щирі (мається на увазі – не перед телекамерами під час популістських новорічних звернень) переконання в тому, що на Україну чекає велике майбутнє, що Україна – успішна держава, що зрештою все у нас вдасться і ми дійдемо до процвітання та достатку?
Як часто ми маємо щастя чути чи бачити не лише про негаразди та “чергові прогнозовані та очікувані” невдачі Української економіки, дипломатії, освіти, охорони здоров’я, і усього-усього-усього решти, а й щирі (щирі – мається на увазі не виправдання своїх прорахунків та злочинів) переконання в тому, що досягнуто і дуже багато позитиву; як часто акцентуємо на позитивах, а не на негативах та зневірі (а то й зневазі)?

Думаю, прикладів знайдеться дуже небагато.
В той час як усюди можна почути “бідна Україна”, “нещасна Україна”, “пригноблена Україна” – і така вона, та Україна, обділена, що і розкрали усе, що можна було, і сусіди усі ображають, і міжнародні валютно-фінансові установи боргового зашморга на шиї затягнули, і Росія наш суверенітет ніяк не віддасть (от яка вона нехороша!), і Румунія хоче шмат території відхапнути та румунізує тут населення, і Угорщина Закарпаття от-от відбере…
І взагалі – ЩЕ не вмерла Україна: цим, панове, усе сказано.

Уся, знаєте, національна культура побудована на тому, що Україна, бідна, плаче під чужеземним гнітом і веде перманентну національно-визвольну боротьбу – що саме по собі аж ніяк не може вважатися здоровим менталітетом Незалежної та Суверенної нації, яка має свою власну державу.

Це є ПАСИВНА самоідентифікація народу – народу, що не здатен бути суб’єктом, а знаходиться постійно в ролі об’єкта, стосовно якого суб’єкти на свій власний розсуд та у своїх власних інтересах вчиняють різноманітні дії.

От давайте зробимо таке собі невеличке порівняння:
Румунія в не такому далекому минулому мала набагато більшу територію, яку просто-напросто втратила, залишаючись на даний момент державою, територіально набагато меншою від України – І ПРИ ЦЬОМУ РУМУНИ СПРИЙМАЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ ЯК “РОМАНІЯ МАРЕ”, вони усвідомлюють себе громадянами Великої Румунії!
В той час як Україна на сьогоднішній день територіально більша, ніж будь-коли з часів Київської Русі, і має в своєму складі такі землі, які ніколи їй і не належили, на які Україна і претендувати ніколи й не думала; Україна є державою, що територіально дуже значно більша, за Румунію; територіально та ресурсно навіть відносно своїх історичних земель Україна є на даний момент настільки Великою та Могутньою, наскільки й мріяти не могли борці за нашу з вами незалежність!

І що? – і ми при цьому сприймаємо себе як “бідних”, “слабких”, “кволих”, “незгуртованих”, і по-старому займаємо пасивну позицію: себто чекаємо, доки сильні світу цього між собою домовляться і поділять Україну на свої сфери впливу – сподіваючись, що хоч щось при цьому залишиться і нам.
Мовляв, від нас же нічого не залежить!

Як ви думаєте – чи доцільно в нас називати якись новий політичний проект якось, наприклад, на кшталт “Велика Україна”?
Чи викликатиме така назва щось окрім сарказму та недолугих знущальних жартів з боку того ж “95 кварталу”?

При цьому всьому Україна має достатній потенціал – принаймні, для того, щоб заставити себе поважати і утриматися від зневажливих висловів на свою адресу (і з боку Румунії, і з боку Росії, і з боку кого б то не було).

Справа в тому, що на “порядність”, “вихованість” та “добросусідство” сподіватись – означає уже цим самим зрадити свої національні інтереси.
Не потрібно ні на що сподіватись, потрібно просто дати усім зрозуміти: ми – сильні, ми – здатні адекватно реагувати на випади у свій бік, і неповаги до себе не потерпимо.

Також цікавий момент: сучасну територію України між собою ділили і турки, і росіяни, і поляки, і румуни, і австрійці з угорцями; а іншого роду вплив чинили (і чинять) ще й інші.
А на кого хоч колись впливала Україна?

Мабуть, це і називається “рабською ідеологією”.

_____________________________________

Зовсім явно прослідковується така денденція, що народи, які тривалий час мають сильну владу та сформований центр – є більш згуртованими, сповненими гордості за свою націю; мають тривалі політичні традиції, а також еліту – наукову, мистецьку, політичну тощо (довкола якої і гуртуються люди, економічні ресурси, ідеї).
Народи ж, які історично не мали навколо чого гуртуватися – поступово розчиняються в інших культурах, рано чи пізно асимілюються.

В певній мірі виключенням є, мабуть, лише роми та євреї, що протягом дуже тривалого часу спромоглися зберегти свої традиції, культуру та, головне, ідентифікацію себе як, відповідно, ромів та євреїв не маючи при цьому яскравовираженого політичного центру та хоч якоїсь території.

Українці, натомість, завжди легко асимілювалися – і вистачало якихось 10-15 років, щоб певна частина українців починала ідентифікувати себе як росіяни, румуни, поляки тощо.

Румунам, до речі (чи в даному випадку краще сказати – бесарабцям), це також притаманно:
Так, Чернова Олександріна Григорівна, почесний член Румунської Академії Наук; головний редактор журналу “Голос Буковини”; директор видавництва “Александру чєл бун” стверджує, що було проведено відповідні дослідження в Південній Бесарабії – коли сільські школи масово переводилися з румунської на російську мову викладання.
Так-ось: 10 років вистачило для того, аби бесарабці в переважній своїй більшості почали ідентифікувати себе як росіяни.

Ступінь схильності до асиміляції когось та до асимілювання кимось, насправді, є ключовими категоріями якщо говорити про силу та згуртованість нації, про її потенційну могутність та впливовість. Про активну та пасивну самооціночну позицію у взаємодії з іншими.

Ось, наприклад, гарний приклад очима Олександра Вертинського з його книги “Четверть века без Родины”:

Русские необыкновенно легко осваиваются повсюду. У них какое-то исключительное умение “обживать” чужие страны. Ибо куда бы мы ни приехали, … , как писала Н.А.Тэффи, – всюду мы приносим много своего, русского, только нам одним свойственного, так разукрашиваем своим бытом быт чужой, что часто кажется, будто не мы приехали к ним, а они – к нам.
– Ну как вам нравится Константинополь?, – спросил я одну знакомую даму.
– Ничего, довольно интересный город… Только турок слишком много, – ответила она.
Конечно, в больших городах, таких, как Париж, Лондон или Берлин, мы растворялись в многомиллионных массах местного населения, но зато в маленьких…
С нашим приездом Константинополь стал очень быстро “руссифицироваться”. На одной только Рю-де-Пера замелькали десятки вывесок ресторанов, кабаре (дансингов тогда еще не было), магазинов, контор, учреждений, врачей, адвокатов, аптек, булочных…

Цікаво і досить характерно, правда?
А ось він же про своє перебування в Польщі, 1923 рік:

Влияние России как старшей славянской сестры всегда было огромным. Какие бы счеты у поляков ни были с царской Россией – все равно в глубине души они ее любили и считались с ней. Я помню, как одна польская дама сказала мне:
– Вот видите – у меня на пальце кольцо. Это медальон с портретом Костюшко. Я ношу его всю жизнь. Я польская патриотка, понимаете? И все-таки, когда я слышу русскую речь, русскую поэзию, русскую музыку, русское пение – я готова плакать от восторга.

Я лично приезжал в Польшу раза три-четыре, более или менее легко получая визу и “право работы” на два-три месяца. Но постепенно доставать разрешение становилось все труднее и труднее.
Официальным мотивом отказа было то, что иностранные артисты “вывозят деньги” за границу. Но настоящие причины были иные.
… Немалую роль играла другая причина. Она касалась нас, русских артистов, особенно меня. Дело в том, что так называемые “Крессы”, то есть территория, принадлежавшая раньше России, была под большим влиянием русских. Часть населения вообще не говорила по-польски и жила своим чисто русским укладом.
Во тут-то и крылась настоящая причина.
– Мы полонизируем наше русское население, а вы, приезжая, его руссифицируете, – сказал мне откровенно один большой польский сановник.

Побував він перед тим, до речі, і в королівській Румунії:

Как-то в Аккермане мой концерт посетил комендант города. Он сидел в первом ряду в полной парадной форме и не понимал, за что мне горячо аплодируют. В конце концов он не выдержал. Вскочив со своего места, он повернулся лицом к публике и, стуча по полу палашом, в бешенстве закричал по-румынски:
– Что он поет? Я требую, чтобы мне объяснили, что он поет? Отчего здесь все с ума сходят? Голоса у него нет. В чем дело?
К нему подошли какие-то люди, пытались объяснить. Полковник был в ярости.
– Это неправда! – кричал он. – Он – большевик! Он вам делает митинг! Он поет про Россию. Артистам не делают таких демонстративных оваций.

Ось кілька (а насправді кожен з нас може бачити їх сотнями щодня довкола себе) проявів національних впливів, прикладів національної харизми – усього того, чого українцям, на жаль, завжди бракувало.

Українці завжди легко асимілювалися іншими та, мабуть, ніколи нікого не асимілювали самі – і навряд чи до такого здатні.

_______________________________________

Ще один цікавий і важливий момент “національного” питання – нівелювання взагалі такого поняття як “нація” в класичному розумінні цього слова на фоні зростання рівня життя.
Глобалізація та міграційні процеси охопили такі значні території, що виокремити на деяких із них корінне населення від мігрантів стає все складніше і складніше.

Справа в тому, що зі зростанням рівня життя люди легше відмовляються від своєї національної самоідентифікації: відсутність кордонів у “Шенгенській зоні” робить міграцію вкрай легкою, а реагування на дисбаланс ринку праці та демографічну ситуацію надзвичайно гнучкою та миттєвою. Так, якщо десь кращі умови праці – то фахівець легко погоджується на переїзд;
крім того – тотальна інформатизація дає достатньо можливостей “на відстані” знайти кращі умови для проживання.
Буває, представники чи господарюючих суб’єктів, чи органів влади запрошують фахівців (в тому числі активну молодь) до себе на постійне місце проживання, забезпечуючи при цьому всім необхідним – а про науковців, митців, лікарів годі й казати.

Та й міжетнічні шлюби набувають все більшого поширення починаючи з часів, коли етноси перестали бути “закритими” соціумами “в собі” – в такому випадку національність тієї чи іншої особи через кілька поколінь взагалі встановити неможливо.

Це також закономірно, адже об’єднання людей, що історично живуть на тій чи іншій території, також відбувалося не задля “культурного єднання” чи вироблення спільних обрядів і традицій (це є похідною, а не першоджерелом) – а через необхідність захисту себе і своїх земель.
Що тепер вже також здебільшого відходить навіть не на другий план, а на якись “сто перший”.

Матеріальний статок, благоустрій, особиста безпека, можливість до самореалізації – якщо людина має змогу забезпечити усі свої базові та вторинні потреби, то за певну кількість поколінь “національна єдність” залишиться тільки в спогадах.
Саме тому, до речі, так потрібні тим же Сполученим Штатам терорестичні акти з величезною кількістю жертв – для єднання нації, для згуртування, для посилення “єднальних” почуттів.

Тобто можна також упевнено сказати, що за все зростаючого рівня життя таке поняття як “нація” матиме сенс виключно в культурно-історичному та мистецькому аспектах, і не більше.

Але наразі “маємо те, що маємо”: а маємо ми пасивно-песимістично-зневірено-ображено-індиферентну національну установку на фоні потужних культурно-асиміляційних впливів. В першу чергу – англо-американського та російського.

Тому цілком прогнозованою є можливість розповсюдження українців по світу в пошуках кращої долі та належної оцінки своєї працьовитості, кваліфікації та інших виграшних якостей.

Параграф сьомий
Міжнародний аспект або Тут вже все зайнято

Цей параграф буде найкоротшим, але не менш змістовним.
Згадаймо – яким чином Румунія в 1940 році втратила частину своїх територій? Чому?
Тому що сильні і великі світу цього здійснили між собою черговий переділ, закономірно не поцікавившись при цьому думкою ані громади, що тут проживала, ані Румунії (що дуже любить називатися “Великою”, та територіально, економічно і геополітично явно до цього не дотягує).

Абсолютно те саме має місце і в наш час: Україна потрапила в сферу інтересів настільки великих і могутніх учасників геополітичного простору, що “велика” Румунія проти них навіть не моська перед слоном.
Росія, США – країни, що безпосередньо та опосередковано здатні профінансувати цілі революції та утримувати за свої кошти масштабні політичні проекти; контролювати ряд “дружніх” держав та заставляти тремтіти півсвіту (якщо не більше).
Та що там країни! Всього-навсього один окремо взятий російський олігарх (і то – в еміграції) має змогу чинити на Україну вплив загальнонаціонального масштабу!

Так, певно, що Румунія могла б дозволити собі невеличку присутність на окремо взятій території (як Північна Буковина) – але виключно в рамках дуже і дуже значних обмежень; і то! Поводячись при цьому вкрай обережно, щоб не дай Боже не зачепити сферу впливу сильніших за себе – сильніших як зовнішніх по відношенню до України учасників, так і внутрішніх.

Крім того – якби і не було зовнішніх впливів, значно сильніших за потенційно можливий Румунський, то в Україні вистачає і внутрішніх, які економічно переважають багато Румуній разом взятих.

Іншими словами, у румунів просто ресурсів немає для того, щоби потягатися за вплив у серйозних галузях;
в той час як і не надто великі осередки капіталу на тому ж регіональному рівні, як правило, не належать самостійним утворенням, а є частиною формальних чи неформальних “груп впливу” загальнонаціонального, а чи й міжнародного рівня.

Україна, як вже зазначалося, вже давно поділена – і поділена без участі Румунії.

Зовсім нескладно зрозуміти: тут уже все зайнято.

Параграф восьмий
Українське ставлення до “проблемних” аспектів Україно-Румунських відносин або
Що робити?

“Середньозважене”, якщо можна так сказати, навіть “традиційне”, “типове”, “звичне” “українське сприймання” (тут і далі – мається на увазі сприймання тих, хто хоч якимось чином дотикається до розглянутих проблем, адже більшість українців і поняття не мають, що існує якесь “буковинське” питання) – в тому, що Румунія видає громадянам України свої паспорти і це не є добре.
Що в цьому поганого? – мабуть, ніхто і не задумувався, а відповісти хоч щось осмислене буде не в змозі переважна більшість.
Просто “погано” і все – як аксіома, доведення не потребує.

Але справа не в тому “погано” це чи “добре”, а чи й “ніяк” – справа в тому, що це цілком законно!

І громадянин України, який отримує румунське громадянство, не порушує законодавства України, і Румунія не порушує жодних правових норм при цьому.
А ось після отримання румунського паспорта “залишити” собі і український – оце вже незаконно, і є прямим порушенням Конституції України.

Але Конституцію порушує не “Румунія”, і не “румунська політика” (яке діло іншій державі до нашої Конституції? На це є норми міжнародного права) – а той громадянин, що прекрасно усвідомлює незаконність своїх дій (якщо володіє обома паспортами одночасно) і продовжує їх чинити.

Наступний момент українського ставлення до “буковинського” питання – це “історична пам’ять”: тобто румуни загарбали, румунізували, і загалом поводилися вкрай “нечемно”.
Так, це абсолютна правда!
Але це було в минулому, а наші міждержавні стосунки є тепер.
Чи відчувають українці таку “нелюбов” по відношенню до Німеччини, що в минулому винищила стільки українців? До турків?
Так, по відношенню до кремля збереглися подібні настрої – бо той не припинив, а лиш нарощує загарбання України: ось в цьому, мабуть, і криється таємниця подібного відношення до румунської політики – її впливовість просто переоцінюють, і болісно сприймають лише тому, що приписують їй більше, ніж та може на себе взяти.
Мовляв, Румунія на сьогоднішній день може бути чимось небезпечною для України в політичному, територіальному та культурному плані.

Але ж це зовсім не так – це надумано і є ні чим іншим як самоприниженням та безкоштовним піаром Румунії, яка (така невеличка і, по великому рахунку, безсила по відношенню до України) сприймається як реальний явний та потенційний агресор з боку такої великої держави!

Наступний “блок” закидів у бік Румунії – вони українців у себе на території не підтримують, шкіл там мало україномовних; до виборних органів місцевих територіальних одиниць не пускають; висловлювання ганебні та принизливі дозволять собі на адресу України (в тому числі й під час проведення різних мітингів-акцій патріотичних), святкують загарбання Північної Буковинита ще й з гармат в бік України стріляють.

І дійсно! Дійсно це також усе правда.
Але давайте дивитися на реакцію України: замість вимагати до себе належної поваги та ставлення – Україна “ображається”.
От! Ми образились. І ми обурені. Робіть там у себе що завгодно – нас не чіпайте: ми, як вже казали, ображені.
Звісно, це на рівні ЗМІ переважно – на державному рівні, як правило, взагалі жодної реакції.

Тому, до речі, це все і має місце: бо можна було б на міждержавному рівні та рівні відносин між окремими місцевими громадами давно вирішити усі проблемні питання – але ж набагато, мабуть, приємніше час від часу (десь колись – коли чи дата якась визначна буде, чи події якимось чином про себе нагадають) поговорити-побалакати та й забути.
До наступного разу.

Преса є преса – вона виконує свої тратиційно покладені на неї функції; преса не має засобів прямого впливу, преса може лише привернути увагу до чогось – розбиратися потім із чим належить наділеним владою.
Правда, коли преса настільки аж “роздуто” все розглядає та “наганяє жахів” – сприйматися побідні публікації серйозно аж ніяк не можуть, відповідно, і на офіційну реацію годі й чекати: мовляв, типова “жовта” стаття, що з неї взяти. Звикли вже усе, що в подібних випадках пишуть журналісти, ділити навіть не на десять, а, мабуть, іще на більше.

Ще одна (до багатьох інших) хороша традиція українського МЗС – “голову в пісок”:
висловлюється хтось відкритим текстом проти України як держави – ми нічого не чули, нічого не бачили;
каже хтось відкрито, шо Україна не українська, а чиясь інша земля і що пора її вже й віддавати – нуль реакції;
пройде, знаєте, якось територією України маршем колона російських збройних сил – все нормально, без проблем!;
порушить вже вкотре умови свого перебування на нашій території російський чорноморський флот – тишина;
скаже офіційна особа Румунії публічно, що насправді Північна Буковина – румунська земля, і лише “волею випадку” опинилася на території України; ще й поміж рядків натякне, мовляв, непогано було б і назад відібрати – також жодної адекватної реакції!

Так це що – усі довкола винні в тому, що постійно нас “ображають” і порушують наші законні права?

Відповідь може бути лише одна: НІ.

Вина виключно лежить на Україні – в тій частині, що вона не бажає захищати своїх прав та інтересів. Не бажає бути суверенною, незалежною, повноцінною державою і боїться усіх навкруги. Щоб не дай Боже дії України не було трактовано як образа комусь – бо інші, знаєте, миттю реагують на випади у свій бік: можна і нарватися…

Ось, до речі, невеличка актуальна цитата з цього приводу:

Таким чином, відверто будучи за бортом геополітичних процесів, Україна ризикує стати не суб’єктом, а об’єктом міжнародних відносин. Подив та невільні посмішки західних політиків щодо молодої української демократії перетворюються на просте роздратування та повну втрату інтересу до України.

Цитата абсолютно співпадає з твердженнями, висловленими вище – з однією лише різницею: спадає на те, що Україна ніколи і не переставала бути об’єктом;
відповідно, завдяння України полягає не в тому, щоб не перетворитися на об’єкт впливу, а в тому, щоб перестати ним бути і, нарешті, стати суб’єктом – суб’єктом геополітичного простору.

Пора міняти рабську ідеологію.
Пора міняти імпотентську зовнішню політику.
Пора ставати суб’єктом, а не бути об’єктом.
Пора вже замати філософію “МИ”, а не “НАС”.
Пора вже перестати чекати, доки хтось дасть – пора брати самим.
Головне – пора перестати звинувачувати усіх довкола в своїй неспроможності та своїх негараздах, а взяти, нарешті, відповідальність за себе і свою долю у свої власні руки та самим будувати таку державу, в якій хочемо жити.

____________________________________________

Костинян Микола (e-mail: bukovynaonline@ukr.net) спеціально для Буковина online

Лінки на використані матеріали

Поточне
Президент України прийняв Міністра закордонних справ Румунії – Офiцiйне представництво Президента України
Прийом Міністра закордонних справ Румунії К.Дяконеску – Офiцiйне представництво Президента України
Степан ХМАРА: «Румунія має відмовитися від імперської зовнішньої політики щодо України» | УНП

Про громадянство Румунії
Cetatenie Rom?n?: Statistici cet??enie (статистика громадянства)
Cetatenie Rom?n?: Legea cet??eniei *** (Закон Румунії “Про громадянство”)
Migratie.md — Гражданство (усе про румунське громадянство російською мовою – законодавство, процедура, необхідні документи тощо)

Статті
Преса про “Буковинське” питання
Українська дипломатія – гарна міна при поганій грі
Сучасні проблеми румунської спільноти Чернівецької області та їх відображення у ЗМІ | Буковина online
Протести-мітинги в Румунії – є, а “Буковинського” питання – немає. | Буковина online
Protest la ambasada Ucrainei! Пікетування посольства України в Румунії 28 листопада | Буковина online
?ndr?zne?te! – Curaj.Net » Blog Archive » Doar 2% dintre romanii din Basarabia si Bucovina de Nord au reusit sa redobandeasca cetatenia romana
Румуни стріляли у нас із гармат. Не влучили

Про Італійсько-Румунські відносини
Italy’s Interior Minister Roberto Maroni (R), … – Flights: Airfare, flight tracker, delays, miles tracker & airport news – Today in the Sky – USATODAY.com
RadioSvoboda.org
Україна Молода :.: Видання | Велике сафарі на циган
Radio Romania International
новини | офіційний перепис ромів розпочали у римі :.: 5 канал :.: Перший Iнформацiйний Канал України
roberto maroni
Italy reassures Romania on immigration (Roundup)
Una commissione paritetica Italia-Romania per contrastare la criminalit?
Rinascita Balcanica
Італія починає жорстку боротьбу проти нелегальних мігрантів » Світ » Новинар

Інші використані матеріали
Итоги переписи населения Украины 2001 года
Румуни в Україні — Вікіпедія
Пакт Молотова-Ріббентропа — Вікіпедія
Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом – Wikisource
Rom?nia Mare – Wikipedia, the free encyclopedia
Greater Romania – Wikipedia, the free encyclopedia
Greater Romania Party – Wikipedia, the free encyclopedia
PRM – Partidul Romania Mare – PRM
Національна ідея — Вікіпедія
Національна свідомість — Вікіпедія
Державна служба зайнятості України
Раса — Вікіпедія
Раса – Википедия
Попеску Іван Васильович — Вікіпедія
ВТБ пристрастився до покупок / Укрпромбанк / Банки / Про них пишуть / Статтi / finance.ua
Российский ВЭБ приобрел 75% украинского Проминвестбанка – Банковские новости – Новости

  • Петро

    Стаття хороша багато цікавого матеріалу! Але:

    1. Міф про видачу 500 тисяч паспортів Румунії для українських громадян всього лише міф. Генконсульство Румунії у Чернівцях відкрито в 1999 році, закон який надає право на відновлення громадянства мешканцям та нащадкам королівства Румунії вступив в дію в 2001 році. Нехай ми припустимо що Генконсульство видавало паспорти всі 5 робочих днів на тиждень (насправді не більше 3) тоді в році було 250 робочих днів, за 8 років (з 2001 по 2008) таких робочих днів буде менше 2000. Виходить що кожного дня консульство мало видавати по 250 паспортів (1 паспорт за 2 хв). Це нонсенс тому що жодного дня консульство не могло прийняти таку кількість людей. Бо навіть віз видавалось у десятки разів менше.

    Автор сплутав неофіційну інформацію по Молдові (де дійсно кількість подвійних громадян може сягати сотень тисяч) з Україною де кількість двійкарів може сягати 10-20 тис.

    2. В статті зовсім не висвітлена ситуація з володінням румунською громадою українською мовою. За даними перепису 2001 року більше половини румунів не володіють державною мовою. А це серйозна загроза для національної безпеки. Позаяк фактично румунська громада живе в своїй внутрішній резервації, так званому анклаві і зовсім не інтегрується в українське суспільство.

  • Петро

    А чому коменти не додаються? Цікаво? Що коментувати не можна! Є тільки моя думка і інші невірні!

  • Пане Петре, усе додається, і коментувати не тільки можна, а ще й усіляко вітається; і думки тут усі мають право бути озвученими:)

    то просто тистема страхується від автоматичних розсилок: якщо людина залишає комент і вписує свою електронну адресу, то після першого ж підтвердженого коментаря додає подальші автоматично, без жодних перевірок.

    а якщо ні – боїться, шо це спам.

    _________________

    Румунські паспорти почали видаватися громадянам України таки з початку дев’яностих (а з 2001-2002 років якраз почалися дуже туго видаватися паспорти)! Чому Ви прив’язуєте видачу паспортів до консульства? Адже наші буковинці успішно їхали до Бухаресту і вирішували усі ці питання там на місці.

    Крім того, в нас є ще й в Одесі румунське консульство.

    Щодо володіння українською мовою – тут питання навіть не так поставив би, тут, мабуть, варто говорити за ВЗАГАЛІ володіння хоч якоюсь мовою румунською громадою.

    Мусимо визнати: в переважній більшості це дуже малограмотне населення (про це якраз і йшлося на тій прес-конференції в прес-клубі реформ, http://bukovynaonline.com/suchasni-problemi-rumun… – яке не володіє ані румунською, ані українською, ані, тим більше, французькою (яку обирають як іноземну найчастіше учні румуномовних шкіл).

    Це взагалі, погодьтесь, така якась дивна громада: вона не інтегрується ні до українського суспільства, ні до румунського (за вийнятком тих, що здобувають там освіту).

    Відповідно, ці люди якось і не потрібні ані Україні, ані Румунії: Україні – бо це ж якась п’ята колона! А Румунії – бо це не є люди європейської свідомості та спрямування, це нащадки савдепії.

    Ну і що з ними робити?

    До Румунії усіх вислати? – так і не взяли би якби й так:)

    Асимілювати насильно? Позакривати румунські школи і перевести усе на українську мову навчання? – АЛЕ Ж ЦЕ АВТОМАТИЧНО ВЕДЕ ДО ЄДНАННЯ румуномовної громади з РОСІЙСЬКОМОВНОЮ: бо ж і тих і тих рідну мову ображають! Того і дружать вони з регіоналами – така собі "дружба проти української експансії".

    Виходить, що не зроби – усе недобре?

    Це, мабуть, проблема з розряду тих, шо якшо не чіпати – сама собі вирішиться: бачте, вже тепер хто хоче аби дитина якось здобувала гарнішу освіту то навіть возять дітей з румуномовних сіл до української школи в райцентрі.

    З іншого боку – також шкода було б втрачати досить автентичну культуру, яка відрізняється і від тієї, шо на території Румунії, і від наших усіх: свої буковинські румунські традиції, колядки, обрядові моменти.. чому б воно собі не існувало якшо нікому не заважає?

    Усе ж ці нещасні румунські громади на території нашої частини Буковини навряд чи здатні становити реальну загрозу національній безпеці України.

    Якшо вже так – то треба в першу чергу робити шось з тотальною русифікацією, а не з малограмотними румунами.

  • Петро

    Э один вихід який пропонує ОБСЄ .Саме Лундські чи Гаагзькі рекомендації у сфері освіти. Ці рекомендації дають в принципі чіткий шлях до інтеграції меншин у супільство (не асиміляції а інтеграції). Рекомендації полягають у тому що навчальння в молодшій школі ведеться переважно мовою меншини, але в середніх класах поступово збільшується навчання державною мовою, в старшій школі державна мова переважає! Це з одного боку дозволяє дитині адаптуватися до навчального процесу, а з іншого на випуску вона вже практично досконало володіє державною мовою. Ця методика розроблена ОБСЄ, але коли я обговорював її з представниками румунських нацкульт товариств вони висловились категорично проти її запровадження. Складається враження що вони хочуть зберегти свої анклави, бо тоді вони і будуть потрібні Бухаресту.

    А щодо паспортів то це очевидне перебільшення! Не їздили сотні тисяч ні до Бухаресту, ні до Одеси, ні до Києва. Та навіть десятки тисяч не їздили.

  • Петро

    Щодо культури то тут не все так просто! Звісно у Чернівцях їм не має де послухати і куди піти. Але в селах в клубах активно функціонують гуртки. Навіть румунські діячі визнають це. І ще один мій знайомий досить часто їздив в машинах з румунами у всіх них грає румунська попса, а скільки українців слухає свою а не російську? Ось і привід задуматись! Кого швидше асимілюють нас чи румунів!

  • Обговорювали рекомендації ОБСЄ? Але чому з представниками румуномовної громади – вона ж усе одно не має важелів для їх впровадження;

    а громада проти мабуть лиш тому, шо це шось нове. Мабуть, шо зараз не запропонуй і як не покажи шо воно таки краще, і шо їм це також вигідно – все одно будуть проти:)

    то є надто прогнозовано шоби взагалі будь-шо подібне з ними обговорювати!

    попсу таки слухають… правда, низькопробну і не надто цензурну – але так, слухають, касети-диски на базарах розкуповують на ура.

    ну шо українці слухають чуже – тут вже точно румуни не винні, самі такі..

    загалом це усе вирішити можна, мабуть, лише усунувши першопричину усього цього: громадянин України іде і просить румунського паспорта аж ніяк не через патріотизм румунський, і не через політичні переконання (від яких він взагалі переважно дуже і дуже далекий), основа проблеми саме в шлункових прагматичних інтересах.

    людина хоче краще жити – і якшо їй дадуть це в обмін на китайську асиміляцію, то усі на це радо пристануть, і за якихось півроку уся румуномовна громада стане китайською:)

    тобто просто зробити в Україні життя кращим – і зникне сама причина усіх таких моментів. Якби тут було краще жити – так це ще б румуни просилися до нас, а не наші тікали.

    от взяти, вирішити ЕКОНОМІЧНЕ ПИТАННЯ в Україні (яке є наразі взагалі чи не єдиним компонентом національної безпеки, шо вартий уваги) – і самі собою відпадуть тисячі проблем, шо зараз розглядаються ізольовано від усього решти.

    якшо стане ВИГІДНО знати досконало українську мову і бути українцем – самі будуть тягнутися до усього українського, і ще й сорочки будуть на собі рвати за "солов’їну"; а як закликати до ідеологічних мотивів – так тут, знаєте, люди в переважній своїй більшості цього не зрозуміють: ні українські, ні румунські.

    а стосовно сотень тисяч паспортів…

    давайте уважно до цифр: 500 000 паспортів з 91 року по нині видано громадянам України.

    тобто якась частина з них залишилася в Румунії, якась – по Європі, якась – у нас на Буковині, якась – на Одещині, якась – на Закарпатті та по інших регіонах України.

    скільки з них фактично проживає на території України – без поняття, на території конкретно Буковини – тим більше.

    мені також тоді здалося багато, тому перепитував двічі – таки стверджують, шо 500000…

  • Pingback: Ukraina – Rumunia: przedłużający się impas « News.Kyiv.Me.()

  • Іван

    Я румун, і це не означає що я не знаю ні одну мову!! Крім того що румунська – моя рідна мова, я ще дуже добре знаю (розумію, говорю, пишу) українську та російську мови!!!! Тому пане admin малограмотний це Ви, який скоріше всього знаєте лише українську мову!!!!

    • Пане Іване, ви конкретно рулите, я уже давно так не сміялась:))))

      Пане Миколо, а що тієї "пімпочки" , що подобається комент, уже немає?:)))))

      • ой, я пошукаю чи "пімпочку" можна повернути…

      • Mykola_K

        пані Людмило, знайшлася!
        поділіться як вам, чи все коректно працює?)

        • Ну, що вам сказати, пане Миколо, ніби все працює, але є маленьке но…
          Та "пімпочка" ще і показувала хто лайкнув, а ця, здається, не показує !!!
          Чи, можливо, я недобачаю?:)))

    • Ой, пане Іване, погодьтесь – НА ЖАЛЬ, мало таких, як Ви, етнічних румунів, які дуже добре знають і румунську, і українську, і російську ((
      Мені б дуже хотілося, щоб грамотних було більше – але ж маємо те, що маємо





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото