“Лавина” – п’єса сучасного турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу (доступна у вільному доступі в гарному українському перекладі). Дуже сильна п’єса, сповнена глибокого символізму і людського трагізму. Вона про те, що стосується кожного з нас зокрема і нашого суспільства в цілому. Воістину глобальний твір, актуальний для будь-якого часу і для будь-якої спільноти.

У нашому театрі ставили вистави за прозовими творами, за мотивами поезій і навіть за власноруч зібраними біографічними даними – усе це вимагало складної адаптації матеріалу до театральної сцени. Але у цьому випадку навряд чи можна було придумати щось краще, аніж задумав автор.
Кілька цитат:

… Крізь шибки видно бурульки, що звисають із даху. На стіні висять дві рушниці, дулами одна до одної, прикладами врізнобіч. У тому, як їх розвішано, є певна естетика. …

… Панує повна тиша… Ця тиша зберігатиметься до кінця вистави. Всі дійові особи намагаються пересуваються по сцені майже беззвучно. Таке враження, що це уповільнене кіно. Всі розмови аж до самого фіналу ведуться пошепки. Глядач повинен відчувати, що герої остерігаються голосно розмовляти, шуміти, і цей острах дедалі зростає. …

Оця тиша (ПОВНА тиша) – ключовий задум автора! Саме вона мала забезпечити неповторну атмосферу страху перед лавиною. Передати найтонші емоції, підсилити історію кожного з персонажів, занурити глядачів у атмосферу страху на фоні численних конфліктів.

У п’єсі немає нічого схожого на атмосферу радості й піднесення, яка часто панувала на сцені; старий чоловік (дідусь) зовсім не такий, як задумав автор. У п’єсі немає також постільних сцен, немає шлюбної ночі молодих, немає хтивих сцен між чоловіком та жінкою.
В оригіналі увесь час панує стан пригнічення, страху і конфлікту – як внутрішнього, так і між персонажами. Така атмосфера за допомогою цілковитої тиші мала передатися до глядачів, глядачі мали відчути ці емоції на собі.
У п’єсі усе надзвичайно тонко, тонко і максимально виразно. Порівняно із п’єсою вистава виглядає значно грубішою, зосередженою на власне історії та подіях, а не на настрої та емоції.

Повитуха під важкий марш, одягнена як сучасна медсестра; вартові у військових камуфляжах і масках на обличчях; старійшини, схожі на прибульців зі старих голівудських фільмів… Персонаж “зі світла”, гадаю, теж не надто справився з роллю.
МНС, яке попереджає про небезпеку сходження лавин – як воно стикується із традиційним ладом у поселенні, зі старійшинами, зі своїми власними законами? З одного боку – власні традиції, власні закони, власні старійшини, а з іншого – атрибути централізованої влади у вигляді МНС, камуфляжів, вбрання повитухи.
Після попередження від МНС про тишу не вдалося витримати і зробити ефектним та зрозумілим момент із чоловіком у залі, в якого “задзвонив” телефон і який голосно відповів на дзвінок.
Очевидно, цей і деякі інші моменти були таким собі “заграванням” із публікою. Але якщо змінювати щось у самобутньому творі, додавати до нього щось своє – це велика відповідальність.

Можливо, режисерка засумнівалася у майстерності акторів, у їх здатності передати усе те, що задумано автором – і вирішила дещо спростити виставу; зробити матеріал більш “звичним”. Відповідно, гра акторів також часто виглядала досить “звичною”: було чимало сцен де актори виглядали схожими на свої інші образи із інших вистав, такі паралелі легко виринали з пам’яті і образи не менш легко перегукувалися між собою.
Можливо також, що режисерці, під впливом численних поставлених вистав, не вдалося працювати “по-іншому”, “по-новому” – і вона зробила це у звичний спосіб.

Я глибоко переконаний, що п’єса не потребувала адаптування. Принаймні, такого адаптуваання. Вона жодним чином не застаріла, її написано у 2001 році, і автором чітко зазначено:
Час: Наші дні.
Місце: Будь-яка країна.

Разом з тим, була майже повна зала, люди аплодували стоячи. Звичайно, вистава значно краща за попередню прем’єру зі стрінгами.
Мабуть, не варто було читати п’єсу перед переглядом вистави. Надто вона сильна, глибока і багатовимірна.

Із радістю вислухаю в коментарях відмінну від цієї точку зору, але закликаю спершу прочитати п’єсу – це займе зовсім небагато часу, але принесе масу задоволення.

Понад 30 гарних світлин з вистави у альбомі на Фейсбуці.

Власне, усе так і було: виставкова зала, розкидані яблука, свині бігають, люди п’ють і говорять одне про одного хороші речі. Потім свиню ріжуть, шмалять паяльною лампою, ну й усе що робиться коли ріжуть свиню.
Оце вчора у Літкафе можна було побачити на відео – яблука, свині, значно молодший Федірко, модні на той час турецькі светри і все решта.

І не думайте, ні-ні, це було не щось там, а прорив українського мистецтва, ні більше ні менше. Люди по селах просто ріжуть свиней, і нічого в тому немає, бо вони просто люди, а не великі митці. А великі митці не просто ріжуть свиню (великі митці взагалі нічого просто не роблять) – вони здійснюють прорив звідкісь-там кудись-там. Під музику. Але головне – що їх показують по телевізору.

Федірко любить телебачення. Сам казав учора. Бо ж як його не любити? Сучасне мистецтво – воно таке: хто в телевізорі – той митець. Перестали показувати – ну ось, був митець, а й не стало; де він тепер, чим займається?
Щоб показували по телевізору потрібна картинка, і люди, і щоб виглядало як завгодно – але щоб про це говорили.
Щоб про це говорили – потрібно казати різні протирічні штуки, час від часу у зневажливій манері згадувати якісь гучні імена (політиків, олігархів), назви організацій (бідна спілка художників!), ну й, звичайно ж, перебувати “в образі”. В образі, знаєте, такого митця – багатостраждального, який обрав цей такий страшенно нелегкий шлях, який, можна сказати, мученик, розумієте, він щодня жертвує чимось заради простих смертних. Жертвує, щоб донести щось, щоб показати щось – бо ж певна річ, самі вони, як мавпочки, нічого не бачать, нічого не чують, нічого не кажуть і нічого не розуміють. Федірко дуже через це страждає. Візуально видно.

Федірко любить молодь. І страшенно прагне щось тій молоді донести – про мистецтво, про покоління, про бачення справжнього і так далі. Скоріш за усе, безуспішно – але ж така доля у великого митця.

Федірко любить Арсенія Петровича. Каже, у Чернівцях народився він, Федірко, і Яценюк – і все, більше видатних людей з Чернівців нема. А Юлію Володимирівну він більше не любить. Каже, “ще тоді” казав, що від неї “одні туфлі й залишуться”.
З Чернівцями окрема історія: в якись момент він їх любить, а в інший не може більше тут жити – важка доля митця, знаєте.

Національну спілку художників України теж не любить. Правда, “на жаль, ще є” її членом.
Міська рада підтримує вихід його каталогу – але він її теж не любить, каже, це “сільська рада”. Мовчить, жде, бо ж, може, не усі помітили оту “сільську”. За кілька секунд виправляється – “ой, вибачте, міська тобто”. Це він збирається зробити міцніший пам’ятник невідомому корупціонеру і поставити напроти “сільської ради”.

Маленький каталог великого митця

Після перегляду відео мало бути, здається, пригощання салом.

Цей офіцерський бал, відзначили організатори, – намагання відновити традиції 19 століття, коли у Чернівцях відбувалися офіцерські бали.
Досить ризиковане у наш час починання (взагалі, відновлення втрачених традицій – справа досить складна й ризикована), але вдалося головне – створити вишукану бальну атмосферу.
Суворий дрес-код: офіцери на службі – парадний мундир, офіцери запасу – парадний мундир або смокінг, дами – довга вечірня сукня.

На вході гостей балу зустрічав Віталій Михайлішин з дружиною, кожній дамі дарували невід’ємний бальний атрибут – вишукане дзеркальце.
Після привітальних слів від офіційних осіб розпочалася танцювальна програма: вальсували запрошені професійні танцюристи, вальсували офіцери з дамами, вальсували офіційні особи – Віталій Михайлішин з дружиною, Михайло Папієв – переважно із директоркою Художнього музею Інною Кіцул.
Офіцери старшого віку, на перший погляд, вальсували упевненіше й вільніше; разом з тим, кращою парою балу медійне журі визнало молоду пару – Максима і Наталію Павлюків. Безперечно, така подія багато кого надихне на уроки з бальних танців.

Вишукані наряди, зачіски, музика, танці – вочевидь, цього бракує у нашому нинішньому житті; для жінок відчути себе справжніми дамами на балу, бути запрошеними до вальсу ґалантним кавалером – незабутні враження, які подарував їм цей бал.
Не усім, звісно ж: деякі дами відверто нудьгували від браку чоловічої уваги – їхні кавалери надавали перевагу спілкуванню в чоловічій компанії і були не надто уважними до своїх дружин. Деяким парам бракувало вишуканості – але в цілому гості пройнялися атмосферою і долучилися до її творення.

На бал завітало близько 100 пар, дуже різного віку: від поважних полковників із дружинами до зовсім юних лейтенантів із дамами.

Для визначення найгарнішої пари балу було утворено медійне журі – до якого увійшли представники телеканатів “Інтер”, “1+1″, 5 каналу, ТВА, ТРК “Чернівці”, державного телебачення.

О 22:30 розпочалася танцювальна програма під музику естратного ансамблю Георг-палацу – і Меладзе у їх виконанні був, мабуть, дещо зайвим (як і Повалій з Басковим та подібні до цих композиції). Наступного разу варто дотримати усю музичну частину в дусі класичної оркестрової музики.

Дуже вдало було розміщено великий банер із логотипом балу – на фоні якого усі бажаючі могли сфотографуватися на пам’ять; працював фотограф Ігор Тимофійчук, до якого можна було звернутися за професійним фото.

Максим Павлюк, майор, начальник центру автоматизованих засобів управління обласного військкомату із дружиною Наталією – найгарніша пара балу; отримали у подарунок кавовий сервіз. Пані Наталія займалася бальними танцями, її чоловік окремо танцям не навчався.

Пана Папієва танцювати навчила дружина, яка професійно займалася народними танцями;
пан Михайлішин зізнався, що танцям ніде не навчався (втім, помітно цього надто не було – вони із дружиною дуже багато танцювали і виглядали вправними танцюристами) – але пообіцяв, що до наступного балу 100% навчиться танцювати.

диригент Йосип Сазанський – створював неповторну музичну атмосферу

один із двох гарних фуршетних столів

Ось таке дзеркальце отримала у подарунок кожна запрошена дама; напис – “Творимо традиції рідного міста разом!”

Організатори – Чернівецька міська рада спільно із Чернівецьким обласним військовим комісаріатом, Управлінням СБУ в Чернівецькій області та Чернівецьким прикордонним загоном; бал приурочено 20 річниці утворення цих силових структур.
Музичний супровід – малий симфонічний оркестр обласної філармонії, диригент – Йосип Сазанський; а також – оркестр 300 полку.

Варто дивитися також понад 50 фото у альбомі на Facebook.

Завантажити п’єсу у форматі .pdf можна з сайту бібліотеки Вернадського.

«Лавина» – одна з найвідоміших у Європі п’єс турецького драматурга Тунджера Джудженоглу. Вперше в Україні ця вистава постане на сцені Чернівецького муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської у постановці засл. арт. України Людмили Скрипки.

Дія відбувається у селищі, яке розташоване у небезпечній зоні сходження лавини. Дев’ять місяців у році місцевим жителям заборонено гучно розмовляти, кричати. Будь-який голосний звук може призвести до трагедії. І тільки протягом трьох місяців люди можуть співати, танцювати, святкувати, народжувати дітей. Старійшини ретельно вираховують, коли подружнім парам можна зачати дитину, щоб вона не з’явилася на світ у період небезпеки сходження лавини. Та не завжди все стається так, як заплановано…

У п’єсі закладений набагато глибший зміст. Лавина – це не тільки сходження снігу в горах, це породження страху в людській свідомості.

У ролях: нар. арт. Ольга Ільїна, засл. арт. України Богдан Братко, засл. арт. України Наталія Гунда, засл. арт. України Лариса Попенко, В’ячеслав Стаханов, Діна Анепська, Валентина Головко, Григорій Руденко-Краєвський, Олексій Надкерничний, Марина Тимку, Анна Моргунова та ін.

Режисер – засл. арт. України Людмила Скрипка.
Художник-постановник – Наталія Руденко-Краєвська.

(c) Наталія Федорович,
керівник літературно-драматичної частини театру
dramtheater.cv.ua

Квитки продаються у касі театру за адресою: вул. М. Лисенка, 2.
Каса працює з 11.00 до 14.00 та з 16.00 до 20.00
Телефони для довідок : 55-17-14, 52-50-85
(c) Наталка Федорович, завліт Театру

Якщо раніше Ірина Пустиннікова розміщувала у себе фотозвіти з Красноїльська і в коментарях люди намагалися вгадати що це і де це – то цього року Красноїльськ уже не терра інкоґніта. Стільки крутих фотокамер давно не бачив в одному місці. Багато молоді приїхало з Києва спеціально на маланку, дізналися про неї в інтернеті.

Тобто з одного боку – Красноїльська маланка залишається автентичною і самобутньою, а з іншого – уже не така замкнута, стає, так би мовити, туристичним надбанням. Бачу в цьому певні ризики для цих давніх традицій – сподіваюсь, масовість заходу не спричинить до зниження його привабливості.

Надзвичайно цікаво приїхати 14-го січня до Красноїльська раніше і піти на якись кут селища – походити із маланкою, побачити як це відбувається по-справжньому, доки не перетворилося на масовий захід на майдані перед селищною радою. Селяни, маланка, і ніяких туристів – ще й з погодою цього року пощастило. В середньому господарі давали маланкарям 200 гривень – про що комендант маланки голосно оголошував кожного разу.
Потім, коли маланки сходяться на центральній дорозі і прямують до селищної ради – там уже купа народу, фото-відеокамер (мильничок, мобілок тощо), галасу; словом, далеко не так цікаво.

Години з другої перша маланка вже маланкує під селищною радою; далі – по черзі, аж до темноти; найефектніші маланки виступають десь із четвертої години.
Чекаємо на кіно від Дмитра Сухолиткого-Собчука, цього року вже має бути завершене.

Зараз дещо двоякі відчуття: з одного боку, хочеться донести до усіх про таку гарну традицію; з іншого боку – не хочеться, щоб туди наступного року “понаїхало” надто багато зайвих туристів:)

Як завжди, варто дивитися і читати про Красноїльську маланку в Ірини Пустиннікової;

Значно більше фото можна подивитися у нашому альбомі на Фейсбуці.