Маленький каталог великого Федірка або Свині не винні


Усі чули про “Українську осінь в колі друзів” Федірка у 93-му? Учора мали нагоду побачити відео в Літкафе.

Власне, усе так і було: виставкова зала, розкидані яблука, свині бігають, люди п’ють і говорять одне про одного хороші речі. Потім свиню ріжуть, шмалять паяльною лампою, ну й усе що робиться коли ріжуть свиню.
Оце вчора у Літкафе можна було побачити на відео – яблука, свині, значно молодший Федірко, модні на той час турецькі светри і все решта.

І не думайте, ні-ні, це було не щось там, а прорив українського мистецтва, ні більше ні менше. Люди по селах просто ріжуть свиней, і нічого в тому немає, бо вони просто люди, а не великі митці. А великі митці не просто ріжуть свиню (великі митці взагалі нічого просто не роблять) – вони здійснюють прорив звідкісь-там кудись-там. Під музику. Але головне – що їх показують по телевізору.

Федірко любить телебачення. Сам казав учора. Бо ж як його не любити? Сучасне мистецтво – воно таке: хто в телевізорі – той митець. Перестали показувати – ну ось, був митець, а й не стало; де він тепер, чим займається?
Щоб показували по телевізору потрібна картинка, і люди, і щоб виглядало як завгодно – але щоб про це говорили.
Щоб про це говорили – потрібно казати різні протирічні штуки, час від часу у зневажливій манері згадувати якісь гучні імена (політиків, олігархів), назви організацій (бідна спілка художників!), ну й, звичайно ж, перебувати “в образі”. В образі, знаєте, такого митця – багатостраждального, який обрав цей такий страшенно нелегкий шлях, який, можна сказати, мученик, розумієте, він щодня жертвує чимось заради простих смертних. Жертвує, щоб донести щось, щоб показати щось – бо ж певна річ, самі вони, як мавпочки, нічого не бачать, нічого не чують, нічого не кажуть і нічого не розуміють. Федірко дуже через це страждає. Візуально видно.

Федірко любить молодь. І страшенно прагне щось тій молоді донести – про мистецтво, про покоління, про бачення справжнього і так далі. Скоріш за усе, безуспішно – але ж така доля у великого митця.

Федірко любить Арсенія Петровича. Каже, у Чернівцях народився він, Федірко, і Яценюк – і все, більше видатних людей з Чернівців нема. А Юлію Володимирівну він більше не любить. Каже, “ще тоді” казав, що від неї “одні туфлі й залишуться”.
З Чернівцями окрема історія: в якись момент він їх любить, а в інший не може більше тут жити – важка доля митця, знаєте.

Національну спілку художників України теж не любить. Правда, “на жаль, ще є” її членом.
Міська рада підтримує вихід його каталогу – але він її теж не любить, каже, це “сільська рада”. Мовчить, жде, бо ж, може, не усі помітили оту “сільську”. За кілька секунд виправляється – “ой, вибачте, міська тобто”. Це він збирається зробити міцніший пам’ятник невідомому корупціонеру і поставити напроти “сільської ради”.


Маленький каталог великого митця

Після перегляду відео мало бути, здається, пригощання салом.





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото