Bucovinets Олександр Горбатюк

Завдяки Інтернету сьогодні можна спілкуватись з людьми наживо, де б ми не перебували. Саме так я й познайомився з дуже цікавим співрозмовником.

У Москві вже понад двадцять років живе наш земляк, чернівчанин Олександр Горбатюк [власник каналу Bucovinets на www.youtube.com – прим.ред], який був активним учасником демократичних подій у нашому місті та в Києві наприкінці вісімдесятих років. Будучи Головою Московської філії УГС (Українська Гельсінська спілка), він активно разом із Київськими студентами голодував — вимагав відставки тодішнього Прем’єр-міністра Анатолія Масола, Брав участь у ланцюговому голодуванні за легалізацію та реабілітацію УГКЦ у Москві. Учасник подій «Революції на граніті».

Сьогодні Олександр активний діяч у житті української громади в Москві. Цікавиться українською історією, музикою та документальним кіно про голодомор та репресії на Україні. Намагається свою відпустку проводити у буковинських горах Карпати, любить подорожувати широким світом. Що змога швидше планує відзняти документальний фільм про репресії на Буковині у 1940 -1941 рр..

Пан Олександр погодився дати інтерв’ю вперше для буковинських видань і поділитись власними спогадами про ті історичні події.

– Олександре, розкажіть нашим читачам про своє дитинство та студентське життя?

Народився я у Чернівцях, в інтелігентній сім’ї. Мій тато — лікар, мати — учитель музики. Дитинство минало на вулиці Кобилянській, де досі живуть мої батьки. Вони завжди приділяли багато уваги моїй освіті, вихованню. З самого дитинства я усвідомлював себе українцем. Багато займався спортом, читав книжки, добре вчився у школі, вивчав англійську. Влітку з батьками, чи з бабусею їздив на море, до Карпат, у с. Репужинці на Дністер. Під час осінніх, весняних канікул з бабусею, котра також вельми багато часу віддавала моєму вихованню, мандрували Україною, Прибалтикою, обов’язково відвідували музеї, театри.

Чимало спогадів пов’язано з с. Рукшин, де бабуся з дідусем по батькові, розповідали про минуле, вчили колядувати, шанувати традиції свого народу. Значний вплинув на моє виховання вітчим. Він сам корінний буковинець, від нього я багато чого дізнався про історію нашого краю, міста. Буковинські звичаї завжди побутували у нашій квартирі, власне як і в житті багатьох моїх ровесників. Єфим Лейбович, мій учитель фізики, допоміг мені стати людиною. Це був педагог з великої літери, який вимагав не тільки досконалого знання саме фізики, а також багато розширював кругозір своїх учнів. Власне через це до нього так тягнулись діти, адже він був сам дуже освіченим, чемним чоловіком, який, як мені здавалось на той час, знав відповідь на будь-яке запитання.

Після закінчення школи я подався навчатися до Москви, де тоді вступні іспити до ВУЗів складали значно раніше, ніж у решті міст. Вступив. Так я й залишився у Москві. Щодо мого студентського життя, то його умовно можна розділити на дві частини: саме навчання, а потім навчання паралельно з громадською діяльністю.

– А що саме, крім родини, змушує пам’ятати, що Ви українець?

Про те, що я українець я не забував і не забуду ніколи, адже зректись свого коріння, свого народу, своєї мови, своєї церкви — вчинок нечесний. У житті мені доводилось зустрічатись з такими, хто забував про походження, національну приналежність. Як на мене, такі люди заслуговують на погорду не лише у своєму народі, а й серед спільноти, до якої вони причепились. Їх ніхто не шануватиме, а самі вони, думаю, глибоко у серці завжди стидатимуться себе. Я ніколи не приховував свого походження, завжди пам’ятаю хто я і звідки взявся.

– Коли Ви усвідомили, що Ви є український патріот?

Саме на чужині я відчув себе щонайбільше українцем. Я приїхав до Москви юнаком, опинився в незнайомому середовищі, серед людей з іншим менталітетом. До того я якось не дуже придавав значення своєму українському походженню, оскільки довкола завжди було багато українців. А тут я потрапив на чужину, де все було по-іншому. Тому, звісно ж, я відчув ностальгію, яка, напевно, наздоганяє кожного, хто опиняється далеко від рідних країв. Саме у Москві я почав більше цікавитись історією України, українською літературою.

На моє щастя, на Арбаті була невелика крамничка під назвою «Украинская книга», де я мав змогу купувати твори Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки тощо. Що ж до моїх прагнень вивчати історію, то тут було багато прогалин, бо ж у радянські часи скласти цілковите уявлення було абсолютно неможливо через цілковитий брак інформаційних джерел. Тому я переповнювався «відкритими питаннями». А ті мізерні шматочки інформації, що доходили до мене, мали відверто пропагандистське обарвлення. Чомусь не дуже мені вірилось в історії про греко-католицьких священиків-людожерів, про жорстоких катів-бандерівців, кровопивців-петлюрівців. У ті часи ці теми у розмовах на Буковині якось обходили, але коли зрідка говорили, наприклад, про повстанців, то я не відчував якихось ненависницьких інтонацій, навпаки, десь тихенько, ледве чутно лунали нотки глибоко-глибоко прихованого, боязкого співчуття.

Книгарню я відвідував постійно. І ось, одного разу (це було, здається, у квітні 1989 року) я побачив групу людей, що гуртувались біля крамниці та розмовляли добре відомим із дитинства галицьким діалектом. У руках тримали плакати. Я підійшов до тих людей, почав спілкуватись. Виявилось, що це учасники ланцюгової голодовки за легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Я щодня приходив на те місце, прилучився до акції. Частина учасників акції від’їжджала додому, натомість приїжджали інші. Серед усіх виділявся чоловік, який вражав твердою переконаністю, упевненістю у правоті поглядів – справжній лідер. Відразу було помітно, що то людина залізного ґатунку. Це був п. Степан Хмара. Постійно спілкуючись із тими людьми, усі ті мої прогалини дедалі більше наповнювались змістом. Незабаром почались літні канікули. Я поїхав додому, у Чернівці. На другий день після приїзду, я завітав до костьолу, що на вул. Головній. Серед віруючих я помітив тих, що хрестились не на латинський лад. Я підійшов до однієї жінки похилого віку, зовні дуже інтелігентної, та з юнацькою безпосередністю розповів про акцію, що триває у Москві. Жінка дуже зацікавилась і я надав їй координати учасників. Через тиждень п. Неля була вже на Арбаті, де приймала найактивнішу участь в акції протягом півроку, до повної перемоги. Мабуть, саме з того почалось відродження УГКЦ на Буковині.

Там, стоячи на такому чужому і недоброзичливому Арбаті, я цілком усвідомив, що це є, український патріотизм.

– Як Ви вступили в УГС?

Під час мого перебування на Арбаті, з’явилась можливість спілкуватись із багатьма дуже цікавими людьми, що приїжджали з України, і від яких я довідувався про останні новини з Батьківщини, зокрема, про творення на рідних теренах неформальних громадських та політичних формувань. Підходили українці, що мешкали в Москві, які розповіли про існування українського культурного товариства «Славутич», Українського молодіжного клубу в Москві. Я почав регулярно відвідувати засідання Українського молодіжного клубу, членами якого переважно були такі ж як я молоді українці – студенти московських вузів. Так я став маленькою часткою української спільноти. Більшість хлопців та дівчат, які щочетверга приходили на засідання клубу, шукали спілкування із співвітчизниками. Діяльність клубу була суто культурною: проводили зустрічі з акторами, письменниками, діячами мистецтв, відомими українцями, грали концерти тощо. Тобто моє поза-студентське життя тієї доби розділил ось між клубом та акцією за легалізацію УГКЦ. Від постійного спілкування з земляками значно збагачувався багаж моїх знань. Тепер я володів інформацією, яку досі не міг знайти у книжках – про національну символіку, про український визвольний рух різних часів, про УГКЦ, вперше почув про Голодомор.

Також мені стало відомо про існування організації з дивною, як мені тоді здавалось, назвою – Українська Гельсінська спілка. Але після ознайомлення з Декларацією принципів УГС, більше взнав про її діяльність, історію виникнення і назва мене перестала дивувати. Я довідався, що в Москві є невелика філія УГС, яка надає інформацію з України для іноземних пресових агентств, радіо. Після нетривалих роздумів (усе ж тоді це не було небезпечно), я вирішив вступити в УГС, написав заяву до вступу, рекомендацію мені надав п. Степан Хмара, який був членом Виконкому УГС, і зовсім скоро мене обрали Головою Московської філії УГС.

– Розкажіть, будь ласка, про заходи, у яких Ви приймали участь?

З самого початку мого головування, ми прийняли участь у створенні Групи підтримки Народного Руху в Москві. Очолив її член УГС – Євген Сярий. Члени групи підтримки Народного Руху водночас прийняли участь в Установчому з’їзді Народного Руху. Члени нашої філії були чи не найактивнішими в акції за легалізацію УГКЦ, разом з членами Групи підтримки Народного Руху ми приєднувались до всіх загальноукраїнських акцій — мітингів, демонстрацій майже в усіх куточках України. Відтоді наші прапори можна було побачити на всіх загальнодемократичних акціях у Москві. Ми активно популяризували ідеї незалежності та державності України серед членів Українського молодіжного клубу, розповсюджували незалежну пресу, організовували зустрічі членів клубу з діячами визвольницького руху, зокрема, з Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, о. Ярославом Лесівим.

На початку 1990 року ми разом з Групою підтримки Народного Руху заснували інститут громадянства України. Також члени нашої філії завзято організовували українські мітинги в Москві біля пам’ятника Т. Шевченку. Я, як член всеукраїнської координаційної ради УГС, повсякчас бував на її засіданнях, де мав можливість спілкуватись з членами Виконкому УГС (Микола Горбаль, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко (голова), Євген Пронюк, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл), головами обласних філій. На тих засіданнях, що проходили у квартирі під Києвом, ми планували діяльність Спілки, обговорювали організації різних акцій, ділились новинами.

Тоді я приятелював з головою Чернівецької філії УГС Валерієм Кузьміним, від якого добре відав про ситуацію на Буковині (на жаль, нині я втратив зв’язок з тою гідною та чемною людиною, справжнім патріотом).

На початку 1990 року, мені пощастило зустрітись у Львові з Владикою Митрополитом Володимиром Стернюком. На тій зустрічі я просив Владику звернути увагу на Буковинську греко-католицьку громаду, надіслати священика в Чернівці. Також після тої зустрічі в Москву регулярно почали їздити священики УГКЦ, які проводили Службу Божу для віруючих московських українців.

У ті часи в Москві діяв український прес-центр, роботу якого вів член нашої філії, талановитий журналіст, справжній патріот, кореспондент Української програми Радіо «Свобода», Анатолій Даценко. На жаль, він пішов з життя у самому розквіті років… Вічна йому пам’ять…

Саме у Москві починали свій професійний шлях талановиті та відомі нині українські журналісти, тодішні члени УГС, Сергій Каразій та Олексій Степура.

Наперекір шаленому опорові, який чинила нам тодішня влада, правоохоронці, КГБ, ми крок за кроком та наполегливо йшли до багатовікової мети – Самостійної України.

– Ви були учасником «Революції на граніті» ?

На початку жовтня 1990 року я у справах заїхав до Львова. Зупинився у хресної п. Ярослави Людкевич. Згодом із Чернівців приїхала і моя мама. Я довідався, що у Києві почалась голодовка українських студентів. Запевнивши матір, що зі Львова планую повернутись у Москву, а сам взяв квиток до Києва (пробач, мамо, але по-іншому я не міг). Приїхавши до Києва, я відразу попрямував на Майдан, де було наметове містечко, сказав охоронцям зі «Студентського Братства» хто я є, вони мене проводили до штабу. Там я зареєструвався, мені виділили, як тепер пам’ятаю, намет №1, що був розташований відразу за трибуною. У містечку я зустрів чимало знайомих депутатів Верховної Ради, активістів з усієї України. Я приїхав вже під кінець тої акції, поголодував тільки 5 днів. Перші дні я сидів на граніті та спілкувався з людьми, що підходили, цікавились акцією. Я їм розповідав про те, чого ми вимагаємо, чого прагнемо досягти.

Та подія мала надзвичайно великий резонанс в українському суспільстві. Людей підходило дуже багато – приносили теплі речі, розкладачки, спальники тощо. Ми відчували підтримку людей, щодня до містечка надходила ціла купа листів з усієї України. Спали ми в наметах, пили гарячу воду й нічого не їли, щодня проходили медобстеження.

Здається, на 3-й день ми зібрались невеликою групою активістів у штабі, вирішили провести студентську демонстрацію. Я з кількома хлопцями зі «Студентського братства» подались до Сільськогосподарської академії, де за допомогою мегафону зібрали досить велику колону студентів і рушили всі на Хрещатик – там збирались колони з усіх вузів Києва.

Тією багатотисячною, величезною демонстрацією ми пішли до Верховної Ради, де нас зустрічали чисельні міліцейські кордони. Кільком десяткам демонстрантів вдалося прорватись до Верховної Ради, де вони миттєво розбили намети. Почались переговори. Я в тих переговорах участі не брав, повернувся на Майдан. Наступного дня Хрещатиком пройшлась ще більша колона робітників київських підприємств, що підтримали наші вимоги. Зрештою тодішній прем’єр-міністр Масол пішов у відставку. Акція припинилась, ми здобули перемогу! Почався концерт, у людей було почуття свята. Ми зрозуміли, що саме разом ми спроможні досягти всього того, про що мріємо.

– Ваш сайт Bucovinets сьогодні добре відомий у світі. З якою цілю Ви його створили?

Я би не став перебільшувати значення того каналу, що я створив на Ютубі. Він суто український, на ньому я розміщую різні відео, документальні фільми про історію та культуру України. Окремі з тих відео я розшукую в Інтернеті, інші – знімаю сам. Розумієте, зараз дедалі більше молоді сидить у мережі, книжки не читає, тому мій канал – це спроба якось привернути увагу до своєї історії, культури, перш за все молодих українців з усього світу. Канал я створив 1-го березня цього року, а мої відео передивились уже понад 12 тисяч користувачів.

Якщо з тих глядачів хоч одна людина відчує повагу до свого минулого, до своєї країни, до свого народу, то я вже буду вважати цю справу не марною.

– Ви плануєте незабаром бути у Чернівцях також у Ваших планах є зняти документальний фільм. Про що він буде?

Завдяки Інтернету я познайомився з багатьма дуже цікавими українцями з усього світу. Зокрема, з п. Анатолієм Носенко, який свого часу був одним з організаторів Народного Руху України, був в президії на Установчому з’їзді Руху. Нині він знімає документальні фільми з історії України, багато їздить країною, зустрічається зі свідками тих чи тих історичних подій. У мене виникла ідея разом із п. Носенка зняти фільм про Буковину, буковинців, адже, вважаю, нині дуже мало такого матеріалу з багатої історії нашого краю. Є бажання створити фільм про визвольницький рух на Буковині, про збройний опір совєтам, є ще кілька ідей. Тому я був би дуже радий знайти підтримку серед буковинців.

Розмову записав Степан КАРАЧКО,
краєзнавець

Літературний редактор – Юля Вінт


Tags: , ,