30 червня 1995 року не стало Назара Яремчука

/Автор – Степан КАРАЧКО (chernovstepan@mail.ru), краєзнавець, м. Чернівці/

У фондах Чернівецького державного архіву зберігається цікавий документ. Датований 17 груднем 1869 роком, у якому йдеться, що син Івана Яремчука (прадід Назара ) — Федір із Рівні – користувався без дозволу панським лісом. Про це було повідомлено в повітове управління і вказано, що він є бунтівником, тому за ним потрібно постійно вести нагляд, що і робила тодішня жандармерія.

Родина Танасія Яремчука була дуже бідною, тому чоловіки йшли в громадський ліс заготовляти дрова та інші дари природи для потреб сім’ї.

Село Рівня в 70-х роках дивятнацятого століття налічувало 76 дворів, жили всі у великих злиднях. З роками родини більшали. Продовжувачі роду приумножували традиції поколінь у цьому чудовому, неповторному куточку природи. З одного боку, була корона гір, а з другого — швидкоплинна, бурхлива річка Черемош. Чудовий природний карпатський ландшафт був єдиною радістю, втіхою й гордістю для всіх краян , а ще любили вони співати, грати на народних інструментах. Однією з таких була сім’я Назарія та Марії Яремчуків. Одружилися вони у важкі роки. Та жили дружно, у злагоді, спокійно, займалися господарством. Марія Даріїна кожної неділі ходила на Службу Божу, співала у церковному хорі. Ростили разом із Назарієм синів Степанчика, Богданчика та доню Катруську. Доля їм подарувала четверту дитину — синочка, якого нарекли на честь батька Назарчиком. Старші жінки говорили, що краще було наректи Григорієм, бо саме в день цього святого народився Назарчик . Це було 30 листопада 1951 року. Старшеньким правив за іграшку, і вони допомагали батькам глядіти братика. Ріс він допитливим, веселим, життєрадісним, ходив із братами до джерельця пити цілющої водиці, збирав гриби, афини, любив дивитися, коли червоно-криваве сонце ховається за гору, ловити жуків, слухати казки та пісні.
Дитинство було безтурботним. 1 вересня 1959 року вперше переступив поріг початкової школи як учень Назар. Першим його учителем був Сергій Петрович Мельников хороший педагог, уважно спостерігав за кожною дитиною, намагаючись розгледіти її талант, здібності. Саме він навчив малого Назара читати, писати, рахувати, малювати, любити природу, свій рідний край. Для цього були всі умови. Школа знаходилась у саду біля річки Черемошу , а вчитель був добрим знавцем своєї справи. Неодноразово кращі роботи дітей, у тому числі й Назарія, демонструвались на виставці. На батьківських зборах завжди ставив за приклад, говорив, що у цієї дитини є талант і велике майбутнє, якщо буде працювати. Будучи дорослим, Назарій двічі на рік буде заходити в гості, кланятися своєму першому вчителю, дякувати за його науку, аж поки Сергій Петрович не помре в грудні 1982 року.

У дні вакацій понад усе любив бігати на галявину, спостерігати, як відкривали шлюзи, і дараби на великій швидкості, керовані керманичами, пливли Черемошом. Любив купатися в цих місцях або піднятися ліворуч через Малинешне до знаменитої печери Довбуша. Під час цього невеличкого маршруту милувався чудовими краєвидами у будь-яку пору.
Перший тяжкий удар він пережив у 12 років, коли помер неньо, який завжди мріяв про сан священика для Назарія. Маючи малу платню санітарки, мати вирішила віддати синочка на навчання до Вижницької школи-інтернату. Тонка натура, вразлива душа, дуже важко переживала цю зміну у своєму житті. Але нічого не можна було зробити в тій ситуації. Слухняний від природи, Назарій не ремствував, не кричав, не грубіянив, а, схиливши додолу голівку, пішов до школи, в якій ніхто не був знайомий з ним.

До навчання ставився добросовісно, ретельно виконував домашні завдання і поспішав на заняття гуртків разом із друзями, яких з’явилося чимало. Перевага була за хоровим, а потім усі інші. Коли приходив на вихідні дні додому, дуже радів зустрічі з рідними, товаришами, розповідав про почуте, побачене, понад усе любив сидіти на галявині в лісі, спостерігати за плином хмар на небі, співом пташок, дзюркотінням струмочка, польотом бджілок, працелюбством мурашок. Від природи черпав енергію і любов до життя, оточуючих людей.

Марія Даріївна, як могла, пестила синочка, ніжно обіймала, а тоді починали всі разом співати, забуваючи про всі негаразди. Особливо виділявся голос Богдана, який на неповних 5 років старший від Назарія. Хто йшов біля хати, зупинявся й говорив: “,Які ж бо гарні голоси у цих Яремчуків. Вони справжнісінькі артисти. Жаль, цього не чує старий Назар. От би тішився”. Час від часу одержували листи, дарунки з Канади від старшого брата (по татові) Дмитра. Поступово у школі виконував сольні номери, не боячись уже глядачів. За традицією, вшановували пам’ять родини на цвинтарі, біля могил померлих, давали помани перед Дмитрієм у задушну суботу. Назар щиро молився за своїх предків у церкві і тільки згодом зрозумів, що це добра справа пам’ятати й гордитися батьківським та материнським родом. Неня говорила, що даси другому — і сам будеш мати всього вдосталь при житті, а потім і на небі .Ще в день Дмитрія у їхньому селі кожного року з давніх-давен був храм. До зустрічі гостей готувалися заздалегідь. Катруся з мамою поралися в хаті, а хлопці наводили порядок у дворі. Здавалося, роботи було непочатий край, але дружна сім’я з цим справлялась уміло, спритно, із насолодою.

На свято приходили до них родичі, знайомі і діти. Уважно слухали розповіді про минуле життя за Австрії, Румунії, в роки війни. Там вони чули про навчання в гімназії старшого брата Дмитра, виступи матері, про Народний дім імені Юрія Федьковича у Вижниці, співаків Ореста та Дениса Руснаків, товариство “Просвіта” ім. Шевченка і його видавничу діяльність, про Богдана Хмельницького, твори видатних письменників, поетів. Найбільше подобалося їм співати українські народні пісні про козаків, дівочу долю, жартівливі. Увечері йшли до сільського клубу, де старші танцювали, а діти уважно спостерігали за всім, що відбувається навколо, гралися, пустували.
Після закінчення 8 класів у школі-інтернаті Назарій продовжив навчання у першій Вижницькій десятирічці. Його прийняли в клас, де була керівником Сільва Сергіївна Мельникова (Ружина) не випадково, а, тому що у свій час його учив її батько.

У той час у школі життя вирувало не тільки на уроках, але й у позаурочний час. Багато проводилось вогників, КВК, листувань по збору матеріалів до Клубу інтернаціональної дружби, кімнати бойової слави, оформлення альбомів, вечорів відпочинку. Ініціатором усіх справ були не тільки директор школи Надія Іванівна Прокопенко, організатор позакласної роботи Зоя Олександрівна Синицька, але й самі учні разом із педагогами. Сільва Сергіївна відразу втягнула у вир цього життя Назарія, якому знову було важко уживатися в новому колективі, але це було недовго. Згодом вона скаже, що в усьому могла розраховувати на допомогу в класі Назарія Яремчука, Василя Глюзу та Юліана Розводовського. До вивчення предметів Назарій ставився з відповідальністю, серйозно, але перевагу надавав географії. Назара цікавили природні ресурси Карпат, господарство України, географії сільського господарства нашого краю. Особливо любив ходити в туристичні походи з Євстахієм Івановичем Гуньком. На лоні природи він практично знайомив з усім, що їх оточувало, і Назарій там давав багато запитань учителю. Для юнака було справжнім святом дізнаватися про гірські породи, лікарські трави, занесені в Червону книгу, та інше. Закінчивши школу, не раз буде приходити в шкільний кабінет географії під час зустрічі з випускниками уже знаменитий Назарій Яремчук і дивитися на уривки зі своєї юності, згадувати цікаві й сміливі моменти з туризму…

Після занять у школі багато хто з учнів залишався послухати репетиції вокально-інструментального ансамблю “Смерічка”, яким керував Левко Дутківський. Колектив був молодий, працьовитий, вимогливий, і наслідки їхньої роботи відчувалися в тому, що молодь не тільки з Вижниці та навколишніх сіл захоплювалася ними, але й приїздило багато хлопців та дівчат із Чернівців, Косова, Коломиї на танці. З часом про естрадний колектив заговорили по обласному та республіканському радіо. Часто передавали пісню “Сніжинки падають”, музику, до якої написав керівник ансамблю, а слова — учень училища прикладного мистецтва Анатолій Фартушняк. На репетиції з деякими хлопцями приходив і Назар. Другий би на його місці підійшов відразу і сказав, що я теж співаю, послухайте мене, але він через свій сором’язливий, м’який характер не міг так зробити. В цей період серед молоді був відомий його старший брат Богдан, який чудово співав і зачаровував своїм голосом багатьох вижничан. Проходили дні за днями, і Левко звернув увагу на постійного відвідувача репетицій. Зрозумів, що це неспроста. Згодом запропонував йому виконати музичний твір за бажанням. Це була поширена тоді пісня І.Поклада “Кохана”. Можливо, в той час він був у когось закоханий, бо співав від душі. Голос сподобався, і його прийняли до ансамблю. В той час у ньому співала Марійка Наголюк, Ніна Бондаренко, Ліда Шевченко, Рая Хотимська, Василь Зінкевич, які були значно старші за нього. Керівник ансамблю не побоявся того, що у Назара не було музичної освіти. Він бачив, що хлопець може працювати й має велике бажання співати, а значить переборе всі труднощі.

Вільного часу не було. Робота сейсмографа у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії, курси водіїв, футбол, репетиції. З хвилюванням, трепетом серця вийшов він на суд глядачів перший раз із піснею “Незрівнянний світ краси” напередодні нового 1970 року. Одер жав гучні оплески, славу прекрасного співака, визнання серед краян.

Ретельно готувався колектив до виступу на телебаченні. Крім пісень, думали про зовнішній вигляд. Костюми були розроблені модельєром Аллою Дутківською. В основу їх увійшла одежа горян — сардак, черес, вишита сорочка. Вперше познайомився з телеглядачами піснею “У Карпатах ходить осінь”, яку потім будуть часто виконувати на прохання жителів краю як вітання з днем народження, державними чи професійними святами.

Знайомство з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком відіграло велику роль у житті “Смерічки”. У співдружності, творчих пошуках, безлічі репетицій, на яких шліфувалися пісні, глядачі побачили неповторні “Червону руту”, “Водограй”, “Милу мою”, які згодом будуть виконувати не тільки на концертах по радіо, телебаченню, але й на всіх партійних, комсомольських форумах, що свідчило про високий рівень майстерності. Вони стали ніби народними, бо їх підхопили маленькі діти, дорослі та літні люди.
В душі Назар мріяв про геофак, а тому не раз зачинявся в хаті від усіх та штудіював географію, історію, математику, тобто ті предмет, які необхідні були для вступу. Праця не пропала даремно. В серпні 1970 року за рішенням приймальної комісії його зараховують студентом чернівецького державного університету.

Чомусь у житті так трапляється: коли людині дуже добре, за ним буде щось лихе, що завдає болю, смутку, прикростей. Не обминуло це і Назара. На 20-му році життя зазнав важкого удару — померла матуся. Вона ніби відчувала, що скоро її не стане, а тому пише листа керівнику ансамблю Левку Дутківському та дякує за все, що він зробив для її любого Назарчика. У ці важкі дні мав підтримку друзів із “Смерічки”, товаришів та шанувальників свого таланту. Життєва стрічка рухалася вперед, а з нею щоденні турботи, які поступово загоювали важку рану.
Про колектив із маленького гірського містечка знала вся молодь України. Стиль їхнього виконання нагадував західну естрадну музику, яка в багатьох місцях була заборонена, а в невеличкому куточку Карпат одержала широкий простір.

З метою широкого знайомства з ансамблем “Смерічка” кінематографісти знімають кінофільм “Червона рута”, в якому Н.Яремчук, В.Зінкевич, С.Ротару, В.Івасюк, М.Ісак та інші виконують популярні пісні В.Івасюка та Л.Дутківського. Їх виконанням у наших рідних Карпатах зацікавилися в далекій Прибалтиці. Естонські кінематографісти зняли кінофільми. Співає “Смерічка” в досить незвичному на той час стилі, але через сміливість задумів операторів його не показували на екранах кінотеатрів.

У 1973 році ансамбль запрошують на професійну сцену в Чернівці. Цього ж таки року Назарій переводиться на заочне відділення і починає працювати на кафедрі економічної географії старшим інженером. Ця робота була не для нього, і він переходить у наступному році співати у чернівецьку філармонію.

На 23-му році життя Назар закохується в Олену Шевченко, і вони пробираються. Подружню пару об’єднала пісня. Ідучи на гастролі, переживав за неї, бо вона була вагітною, а йому так хотілося бути поруч і дізнатися, хто в нього буде — донечка чи син. Первістка назвали Дмитриком, а згодом народився Назарчик. Оселя заповнилась дитячим щебетом, пустощами, цікавими іграми та різними атрибутами, необхідними для малечі. На жаль, тато з мамою синочкам не могли приділяти великої уваги через те, що треба було обом їздити на гастролі. Хлопчиків виховували батьки Оленки — Марія Василівна та Федір Йонович, які проживали в селі Пилипець у Міжгірському районі на Закарпатті. Часто навідувалися до них, дзвонили, розпитували про їхнє життя, здоров’я, успіхи в навчанні і дбали, щоб був повний достаток. Братики уважно слідкували за всіма програмами і дуже тішилися, коли виступав тато по телебаченню, ловили кожне слово, рух, а потім ділилися враженнями один з одним, бабусею, дідусем….

30 червня 1995 року в пору, коли сильно зародили черешневі гаї, які так він любив, Назара не стало…

Упродовж мистецького життя артист здійснив гастрольні поїздки по всіх республіках колишнього Радянського Союзу, та зарубіжних країнах це Канади , Америка , Австралія , Франція та багато інших країн .
У березні 1996 року Указом Президента України Яремчуку Назарію Назаровичу (посмертно) присуджено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка.

На світлині: Батьки Назара Яремчука, Виженка 1956 рік

/Автор – Степан КАРАЧКО (chernovstepan@mail.ru), краєзнавець, м. Чернівці/





ТЕҐИ:
internet Literatur Cafe Анонс Буковина Література Мистецтво Новини Освіта Охорона здоров’я Події Політика Святкове Статті Театр ім. О.Кобилянської Художній музей Чернівці афіша в Україні виставка вшанування пам’яті презентація прес-конференція прес-реліз фестиваль фото